Галина МАЛИК. Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії

Розділ перший, у якому починаються чудеса

Аля грюкнула кімнатними дверима й притулила долоні до гарячих щік:
— Ой, як соромно! Як негарно все вийшло!
Ще місяць тому вона надумала вишити рушничка для бабусі, до її дня народження. І нитки підібрала, і рушничок білий знайшла, і навіть перший хрестик зробила. А потім їй перехотілося вишивати.
Вона відклала роботу й подумала: «Завтра дошию!» Назавтра часу в неї не знайшлося. А згодом вона й зовсім забула про вишивку. їй навіть здалося, що рушничок давним-давно вишитий!
Тому, коли сьогодні всі поздоровляли бабусю, Аля була впевнена, що дарує рушничка з вишитими червоними півнями.
Бабуся розгорнула пакунок, і тут усі побачили біле полотно з маленьким хрестиком у куточку та лялечку червоних ниток.
— Що це? — здивувалася бабуся.

— Це… це… вишиваний рушничок… — ледве вимовила Аля й почервоніла, як ті нитки.
А тато глянув на неї і стиха мовив:
— Ех ти!
І тоді Аля втекла до своєї кімнати.
Ох, як негарно все вийшло!
Потроху дівчинка заспокоїлася. Вона чекала, що по неї от-от хтось прийде, бо час сідати до святкового столу! Але ніхто не прийшов. Спочатку Алі стало нудно, а потім вона розсердилася. «То ви такі! — сказала вона сама собі. — Ось візьму голку й на-вишиваю вам сто півників, щоб ви не думали!..»
— Цілих сто! — голосно промовила вона й затягнула в голку нитку з червоного клубочка.
— Еге ж, рівнесенько сто! — повторив раптом хтось за її спиною.
Першої миті Аля зраділа, бо вирішила, що по неї таки прийшли. Але таким голосом ні тато, ні мама і ніхто з її знайомих не розмовляє! Він був якийсь неживий, безбарвний і дуже неприємний — ніби цвяхом дряпали по склу.
Аля обернулася і…
— Хто тут? — прошепотіла вона.
На плінтусі сидів маленький чоловічок у довгому, майже до п’ят, картатому піджаку з широкими кишенями. На голові в чоловічка червонів ковпачок. А на ногах у нього були величезні зелені черевики з червоними шнурівками.
Аля заніміла. А чоловічок поважно вийняв з однієї кишені окуляри, з другої — якогось папірця й почав уважно читати, водячи по рядках указівним пальцем.
— Так, так, усе правильно! — задоволено мовив він. — Сьогодні ця дівчинка не завершила соту справу. Якраз стільки, скільки потрібно, щоб…
Чоловічок не доказав, бо Аля вже встигла на той час отямитися. Вона неуважно запхнула до кишеньки нитки з голкою, які ще тримала в руці, і хотіла накрити чоловічка долонькою, наче коника. Але він побачив занесену над собою руку — і вмить опинився на люстрі. Зручно вмостився на її краєчку, звісивши ноги у величезних черевиках.

Аля задерла голову й з цікавістю чекала, що ж він робитиме далі.
А чудернацький гість тим часом змахнув руками і швидко-швидко щось забурмотів собі під носа. Аля прислухалась і розібрала дивні слова:
Недо-роби!
Недо-пиши!
Недо-почни!
Недо-лиши!
І недо-їж!
І недо-ший!
І в Недо-ладію
Мерщій!
Чоловічок задоволено потер руки. Потім зняв із лівої ноги черевика й почав засовувати його до кишені.
Черевик помістився, однак носком діставав аж до підборіддя дивного гостя.
Тоді отой чоловічок, справді, наче коник, стрибнув на підлогу, тупнув ногою і… зник!
Раптом щось підхопило Алю, і вона миттю вилетіла в розчинене вікно…

Розділ другий, у якому Аля потрапляє в дуже дивну країну
А треба вам сказати, що Аля тільки на перший погляд була звичайна дівчинка.
Тобто виглядала вона звичайною: ластовиння на носі, дві кіски, ямочки на щоках. І морозиво любила, як усі.
А от вдачу вона мала дуже незвичайну.
Вона нічого, ну зовсім нічогісінько не могла доробити до кінця.
Почнім з того, що насправді звали її Галя.
Але ще як була вона маленькою, вимовляла своє ім’я не повністю. Казала: «Аля хоче! Алі дай!» Тато з мамою так і почали звати її не Галею, а Алею. За ними бабуся з дідусем. Потім — знайомі та сусіди. Так і залишилася вона Алею.
Те, що їй клали на тарілку, вона не доїдала. Те, що давали пити, не допивала. Почне малювати — кине, бо набридло. Почне
і щось ліпити з пластиліну — кине, бо нудно. Почне вишивати — кине, бо нецікаво. Навіть заплестися їй ні разу не вдавалося до кінця. Заплете одну кіску, а за другу й не береться. Так і ходить цілий день — одна коса заплетена, друга ні.
Через це з нею завжди траплялися якісь неприємності, як от сьогодні з бабусиним днем народження.
Утім, подивімося, що трапилося далі.
Аля недовго мандрувала таким незвичним способом. їй здалося, що вона просто впала зі стільця на підлогу. Але, роздивившись навкруги, зрозуміла, що опинилася в геть незнайомому місці.
Сиділа вона біля ставка. Але якого ставка! У ньому зовсім не було води! Так, так! Аля протерла очі, але дивний ставок не зникав. Великі й маленькі риби пішки походжали по його дну, наче прогулювалися. Старий рак з однією клешнею за щось сварив маленьких рачат. А біля самого берега гуляли дві плотвички. Одна з них тримала парасольку. Вона часто поглядала на небо й казала:
— Згадаєш мої слова, любонько! Сьогодні неодмінно буде дощ, і ми всі добряче вимокнемо!
Неподалік білів у траві цілий острівець ромашок. Алі вони видалися дивними. Придивившись, вона побачила, що лежали вони просто на землі. У них не було ні стебел, ні листя, ні коріння.
Та найбільше здивувалась Аля, коли подивилася на небо. Там сяяло не кругле сонце, а рівнесенько відрізана його половина. Промені від неї розходилися тільки в один бік.
— Ну й дива! Що це з ними всіма сталося — зі ставком, з квітами, із сонцем?!
Та ніхто не відповів їй на це запитання. Тому Аля подумала, що як вона й далі отак сидітиме, то ні про що не дізнається. Дівчинка схопилася на рівні ноги й недалеко завважила шлях, який уривався на березі ставка. Шлях був страшенно покручений і весь у вибоїнах.
«Але який би він не був, раз він є, то мусить кудись вести», — подумала Аля й рішуче рушила вперед.

Розділ третій, у якому Аля знайомиться з першим недоладянином
Тільки-но мандрівниця звернула за перший поворот дороги, аж попереду побачила дерев’яний стовпчик. На ньому криво прибита стрілка показувала кудись угору. А на стрілці нерівними літерами нашкрябано «Недоладія».
— Що за Недоладія? — уголос запитала Аля. — І де вона, якщо навколо тільки трава та кущі?
І тут у цих самих кущах щось зашаруділо.
З густого листя висунулася голова. Її прикрашав шкіряний капелюшок з півнячою пір’їною збоку. Капелюшок сидів криво, бо лівого вуха, яке б мало його підтримувати, на голові зовсім не було. Голова повернулася обличчям до Алі. Добре, що хоч очі на місці. Зате одне більше, а друге — менше. Ніс набік скривлений, губи перекошені. Навіть ямочка на підборідді не на своєму місці, а майже біля вуха. Та, незважаючи на це, губи весело всміхалися, очі дивилися лагідно, а обличчя було відкритим і добродушним.
— Ти хто? — спитала голова звичайним людським голосом.
— Я — Аля, — отямившись від несподіванки, відповіла дівчинка. — А ти хто?
— А я — Недоладько! — Губи ще ширше розпливлися в усмішці, а менше око майже зовсім заплющилося.
І з кущів виліз кремезний, широкоплечий хлопчина. Стояв він, нахилившись набік, бо ліва нога в нього була коротша від правої.
— От такий компот! — ніби вибачаючись за свою зовнішність, сказав новий знайомий.
— Який компот? — не зрозуміла Аля.
— Е, то в мене така дурна звичка — отак приказувати, — знітився Недоладько й махнув рукою: — Не зважай!
— А-а-а! — протягла Аля. Тут вона згадала про стрілку на стовпчику й спитала: — Ти часом не знаєш, що це за Недоладія?
— Ой, тепер я зрозумів! — не відповідаючи на запитання дівчинки, вигукнув Недоладько та ляснув себе по лобі: — Ти, напевно, тільки

що прибула! От так компот! А я дивлюся на тебе й нічого не второпаю. Бо хоч одна кіска в тебе й не заплетена, та дуже ти схожа на звичайну живу дівчинку!
— Як це схожа? Я і є звичайна жива дівчинка! — обурилася А ля.
— Як? Справдешня жива?! — не повірив Недоладько. Він так кумедно округлив свої неоднакові очі, що Аля голосно засміялася.

Розділ четвертий, у якому Недоладько розповідає про дивні речі
Здивований, навіть спантеличений тим, що вперше побачив справжню живу дівчинку, Недоладько починає розповідати про особливості Недола-дії, у якій живуть не доведені до ладу справи. Ці справи з реального життя людей потрапляють у його країну.
Він розповів свою історію: його не домалював один хлопчик, зокрема його ліве вухо. Ще Аля дізналася, що недороблені справи збирає карлик Недочеревик, який уміє чаклувати. За описом вона його впізнала й зрозуміла, чому потрапила сюди, згадавши бабусин рушничок. Недоладько сказав Алі, що звідси немає дороги додому: на півночі живуть абияки, на заході — якоськи, а на півдні та сході — сяк-таки. Недоладією править Недороль Десятий, він, за словами Недоладька, — добрий. Хлопець радить Алі звернутися за допомогою саме до нього.

Розділ п’ятий, у якому Аля вперше доводить справу до кінця
Недоладько підвівся, підморгнув Алі й, на диво легко ступаючи нерівною дорогою, заспівав:

Чисту правду вам сказати не боюсь: так, насправді Недоладьком я зовусь. Ще не все у мене зовні до ладу.
І накульгую я трохи, як іду.
І очі в мене різні,
і ніс — кривий.
Та це велике щастя, що я — живий!
А як у грудях серце не мертве, а живе, то вирівняти можна
що ще криве! От такий компот!
Я запевнити від серця можу вас, що всередині у мене все гаразд!
Є там чесність і хоробрість, доброта і совість є.
Ну, а зовнішність частенько нас обманю-
є!
От такий компот!
Давно вже Недоладько доспівав свою пісеньку, а вони все ще йшли та йшли.
Сонце стояло високо. Алі вже давно хотілося пити.
Нарешті мандрівники побачили колодязь, а біля нього — журавля з новеньким відром. Дівчинка радісно підбігла до колодязя й трохи не заплакала: зовсім новеньке відро було без дна. Вода тут, поруч, — чиста, прохолодна, а набрати її нічим!
— Яка безглузда країна! — 3 досади в дівчинки на очі навернулися сльози.
— Атож, живуть десь там лінюхи та шелепи-недотепи — це недоробив, те кинув на півдорозі. А через них і ми мучимося! — підтакнув Недоладько. Але одразу ж похопився: — Ох, вибач, я не хотів тебе образити!
Алі одразу ж перехотілося плакати. Вона зрозуміла, що теж належить до отих шелеп-недотеп.
— Я не гніваюся, Недоладьку. Якщо і є мені на кого гніватись, то тільки на саму себе, — сумно прошепотіла вона пошерхлими від спраги губами.
Вони рушили далі. Аля йшла й згадувала всі компоти, киселі, соки, які не допивала вдома. А молоко! Через те молоко Аля доводила бабусю до сліз. А зараз з якою насолодою випила б вона склянку прохолодного, свіжого молока!
Незабаром Аля побачила на квітці велику бабку.
— Ой, Недоладьку, дивися, яка гарна! — вигукнула вона. — Давай її сполохаємо — нехай політає!
— Вона не літає, — зітхнув Недоладько й зупинився. — У неї немає одного крильця.
«Бідолашна! їй, мабуть, так хочеться літати!» — подумки пожаліла дівчинка бабку.
І раптом згадала, що в одній кишеньці в неї лежить біла в синій горошок стрічка. А в другій — голка з клубочком червоних ниток.
Дівчинка присіла коло бабки й заходилася працювати. На крильце вистачило малесенького клаптика, а стрічку вона заховала назад до кишеньки. Обережно, щоб не зробити бабці боляче, Аля пришила крильце.
Бабка нерішуче стріпнула ним раз, удруге… Потім знялася й полетіла!
Аля дуже зраділа. Недоладько на радощах стрибав навколо неї й підкидав угору капелюха. Потім кинувся цілувати дівчинку.
— Ура! Виходить, ти чудово вмієш доробляти недороблене! Ура!
І Аля зрозуміла, що вперше у своєму житті довела справу до
кінця. Вони рушили далі.
«Так ось чому мені стало так радісно! — подумала дівчинка. — Виходить, це дуже приємно — розпочату справу доводити до кінця».
— Ось ми й прийшли! — перервав її роздуми Недоладько.
Він зняв капелюха, кумедно відставив праву ногу й жартівливо вклонився дівчинці:
— Вітаю вас, шановна мандрівнице! Ви прибули в столицю найнедоладнішої у світі країни!
І справді, перед ними в широкому видолинку лежало місто.

Розділ шостий, у якому Аля все більше дивується
Алю дивує місто, у якому на кривулястих вулицях стоять не будинки, а розвалюхи. Деякі з них — без вікон і дверей… І перехожі тут дивні: кожному чогось не вистачає: або взуття, або одягу, або волосся на голові, а головне — усмішок. Аля з Недоладьком зупинилися біля недотелю з перекошеними віконцями, який більше нагадував кривий хлів. Звідти вийшов якийсь товстун у шкіряній безрукавці. Одна холоша його штанів була довга, а друга сягала лише коліна.

Розділ сьомий, у якому Аля вперше чує про Першого Недорадника
Поки Аля розглядала товстуна, Недоладько привітно потиснув йому руку.
— Здоров був, Недоштаньку! — усміхаючись, казав він. — Ну, що тут у вас нового скоїлося?
— У нас завжди все по-старому! — знехотя буркнув товстун.
— Зате поглянь, яку новину привів я! — І Недоладько повернувся до Алі.
Та Недоштанько вже обдивився дівчинку, тому навіть не ворухнувся, тільки знову буркнув:
— Дівчисько як дівчисько.
— Е, не кажи! — І Недоладько змовницьки підморгнув Алі, наче кажучи: «От зараз ми його здивуємо!» — Дивися уважно, старий буркотуне. Адже це — справжня жива дівчинка!
Ось тепер Недоштанько таки здивувався. Він навіть обійшов довкола Алі, щоб краще її роздивитися.
— А як вона сюди потрапила? — ошелешено запитав він.
— Саме цього ні я, ні вона не знаємо, — здвигнув плечима Недоладько. — Зараз головне інше — вона хоче звідси вибратися.
— Ну, хто потрапляє сюди, той звідси вже не вибирається, — спохмурнівши, повторив гладун Недоладькові слова. І, немовби вирішивши, що говорити далі про це не варто, повернувся до Алі:
— Вибирай собі кімнату й живи, — кивнув він на недотель. — Можу запропонувати цілком пристойне помешкання. Щойно звільнилася кімната, усього-на-всього без дверей.
— Усього-на-всього?! — уперше розтулила рот Аля. — А як же там живуть без дверей?
— Пхе! Велика біда — без дверей! А як тобі подобаються кімнати без ліжка, без опалення, без водогону й стелі або кімнати без стін?
Недоштанько подумав і додав:
— Зачекай, оце тобі, мабуть, підійде! Є кімната без телефону!
— А хіба тут є кімнати з телефонами? — здивувалася Аля.
— Ні, немає.
— А взагалі в Недограді хоч один телефон є?
— Ні, немає.
— То чому ж тоді мені кімната саме без телефону?!
— Та саме тому, що його в ній немає!
«Якась нісенітниця!» — подумала Аля й запитала:
— А кімната, у якій би все було, є?
— Ні, немає! — гарикнув Недоштанько. — Не забувай, де ти знаходишся! їй пропонують одну з найкращих кімнат, а вона ще й носом крутить! Бери, поки не пізно, і живи!
— Але я не хочу тут жити! Я хочу додому! Мені у вас не подобається!
— Ха, відкрила Америку! Нам усім тут не подобається! — роздратовано буркнув Недоштанько. — А раз ти сюди потрапила, значить, тобі теж чогось не вистачає і ти мусиш тут жити!
— А от і вистачає, вистачає! Я не хочу і не буду тут жити! — розсердилася Аля й навіть тупнула ногою.
— А куди ж ти подінешся? — єхидно запитав товстун.
— Ну-ну, не треба сваритися! — утрутився Недоладько. — Я саме збирався тобі пояснити. Вона хоче йти до Недороля Десятого. Га? Що ти на це скажеш?
— Скажу, що на це треба наплювати й забути.
— Це ж чому?
— Бо якщо навіть їй і пощастить дістатися до замку, там її неодмінно схопить Перший Недорадник, і — гоп! — її розпатланої голови наче й не було! Ось чому!
— А хто він такий — Перший Недорадник? — спитала Аля.
— Про це ти зможеш дізнатися негайно, як тільки ступиш ногою до замку! — ущипливо мовив Недоштанько. Він пішов до будинку й так хряснув за собою дверима, що вони самі ще декілька разів відчинилися й зачинилися.

Розділ восьмий, у якому Аля пробирається до замку Недороля Десятого
Недоладько мав знайому, яка була служницею в королівському замку. Вона могла провести дівчинку до Недороля Десятого. Уже біля замку Аля помітила, що йому не вистачало однієї башти, а на велетенському годиннику центральної вежі не було хвилинної стрілки, тому він показував тільки години. Недоладько знайомить Алю зі служницею, обличчя якої було вимазане попелом, одягнена вона до пояса в старий лантух, а нижче пояса до п’ят пишно спадала шовкова спідниця, гаптована золотом і оздоблена мереживом. Права ніжка її була взута в кришталевий черевичок, а ліва — у важкий дерев’яний. Служницю звали Недопопелюшкою.

Розділ дев’ятий, у якому Недопопелюшка ризикує життям
Аля розповіла Недопопелюшці, як опинилася в Недоладії. Вона дізналася, що в замку живе Перший Недорадник, якого всі бояться, бо він усім, кого спіймає, відрубує голову. Недопопелюшка провела Алю до кімнати короля й порадила звертатися до нього не «ваша величність», а «ваша недоречність». Аля зазирнула в щілину — і перед її очима постала кумедна картина.

Розділ десятий, у якому Аля зустрічається з Недоролем Десятим
Посередині ліжка сидів маленький чоловічок у нічній сорочці та нічному ковпаку з китицею. Поруч у мідному свічнику горіла свічка. Він тримав у руках банджо й легенько перебирав струни. Потім умостився зручніше й заспівав сумно-сумно:
Знову вечір — все на засувах у замку.
Та очей я не заплющу аж до ранку.
Тільки привиди блукають в коридорі.
Та стоять іще солдати на дозорі.
Я нізащо не признаюся нікому,
що мені у замку страшно так самому!
Тільки місяць загляда у вікна чорні…
Ех, немає в мене друзів — є придворні!
Я корону одягаю, наче маску.
Я свій виступ починаю, наче казку.
День у день я знову граю цю давно обридлу роль.
Все частіше забуваю — я людина чи король?

Хоч би привид завітав до мене в гості.
Ми посиділи б, пограли з ним у кості!
Тільки й привиди мене чомусь бояться!
Ех, обридло як монархом називаться!
Поки Недороль співав, дівчинка розмірковувала, як озватися до нього, щоб він, бува, не злякався і не зчинив галасу.
Нарешті вона відважилася й тихенько прошепотіла:
— Ваша недоречні-і-ість!
Та Недороль Десятий усе одно страшенно перелякався.
Він заверещав, шпурнув банджо вбік, аж воно жалібно бренькнуло, і почав швидко зариватися в подушки. Від страху він підвивав і приказував:
— Пири-ри-риви-вид! Ва-ва-ва! Пи-ри-йшов пири-ри-риви-вид! Рятуйте! Ва-ва-ва!
І ось уже на ліжку замість короля височіла гора ковдр і подушок.
«Ох, як я його налякала! — почала потерпати дівчинка. — Ще задихнеться там під подушками!»
І вона знову покликала:
— Ваша недоречність! Вилазьте! Я зовсім не привид!
Недороль не відповідав.
— Вилазьте, ваша недоречність, вам же там нічим дихати!
Знов мовчання. Аля розсердилася.
— Ваша недоречність, якщо ви зараз же не вилізете, я піду собі!
Купа заворушилася, і почувся голос:
— Як-кщо ти не пири-ри-риви-вид, то доторкнися до моєї ру-руки! — І з-під подушок виткнулася тремтяча королівська рука.
Аля легенько потисла її.
Тоді з-під ковдр вигулькнув спочатку ковпак, а потім і голова Недороля.
— Ді-ді-дійсно, начебто не пири-ри-вид! — сказав рін. — То хто ж ти?
— Звичайна дівчинка!
— Звичайних дівчаток не буває! Тобто не буває в моєму королівстві!
Нарешті Недороль виліз і сів, відсапуючись.
— Ох-х-х-х, як ти мене налякала! — І він приклав до серця руку. — Я думав, що воно от-от вискочить! Мене вже давно так ніхто не лякав!
— Чому?
— Бо вже багато-багато років сюди ніхто не заходить!
— Чому?
— Чому, чому! — розсердився Недороль. Потім підкликав Алю пальцем, нахилився над нею й прошепотів: — Я їх боюся!
Оглянувся довкола й ще тихіше додав:
— Усіх боюся, але найбільше, — Недороль зблід, наче крейда, — найбільше я боюся свого Першого Недорадника!

Розділ одинадцятий, у якому Аля дізнається про Державну Таємницю
— А ти знаєш, чому я боюся свого Першого Недорадника? Бо він зазіхає на мою корону! — плаксиво сказав Недороль Десятий. — Мене рятує тільки те, що в нього немає голови. Але як тільки він роздобуде голову… — Недороль засмучено похитав головою.
— Як це — немає голови?! — жахнулась Аля.
— Немає — і все! Його намалювала якась дівчинка спочатку з головою. Потім та голова їй чомусь не сподобалася, і вона стерла її гумкою. А іншу так і не намалювала. От він і лишився без голови!
І раптом Недороль похопився, вирячив очі, підняв палець вгору і зашепотів:
— Але про це ніхто не знає! І ти про це нікому не кажи, бо… бо… бо…
Недороль затну вся. Він не знав, яку причину вигадати, щоб змусити Алю мовчати.
— Бо це Державна Таємниця! — нарешті придумав він. — Знаєш, що буває за розголошення Державної Таємниці? — Не-

дороль рукою показав, ніби відпилює собі голову. І прохальним голосом запитав:
— Ти нікому не скажеш?
Алі стало шкода маленького чоловічка. Вона запевнила його:
— Ні, ні, не бійтеся, ваша недоречність! Нікому!
Діставши таку обіцянку, Недороль полегшено зітхнув. Але,
видно, раз почавши відкривати державні таємниці, він не міг уже зупинитися, бо по-змовницьки підморгнув Алі й поманив її за собою. Він узяв свічку, усунув ноги в стоптані пантофлі й рушив до дверей. Двері вели до Тронної Зали.
Біля трону Недороль підняв свічку над головою і освітив заглиблення в стіні — нішу. У ній стояли залізні лицарські лати.
— Бачиш цей шолом? — спитав Недороль. — Кожен ранок Перший Недорадник приходить сюди й прилаштовує шолом собі на плечі, замість голови, а ввечері ставить його назад.
Аля піднялася навшпиньки й зігнутим пальцем обережно постукала по шолому. Усередині загуло, наче в порожній бочці.
— Але ж там порожньо! — здивувалася дівчинка.
— Ет! — роздратовано сказав Недороль. — Кого цікавлять такі дрібниці — повна в тебе голова чи порожня! Однак те, що Недорадник безголовий, мене рятує. Сама подумай — не може ж він одягти корону на цю залізну каструлю! Що-що, а голова в короля повинна бути в порядку. Принаймні зовні… — Він зітхнув:
— Скільки голів він уже переміряв! Це щастя, що жодна йому не підійшла!
— Як — переміряв?
— Звісно як. Накаже відрубати кому-небудь голову, а потім приміряє її, чи не підійде вона йому.
— А ви мовчите й дозволяєте йому робити такі жахливі речі?! — обурено вигукнула Аля.
— Отож і видно, що нічогісінько ти не тямиш у королівських справах! — розсердився Недороль.

Розділ дванадцятий, у якому Аля дізнається, з чого побудовано Недоладію
Недороль розповів Алі, що вся його гвардія в руках Першого Недорад-ника, тому він нічого не може вдіяти. Далі дівчинка дізналася від короля, що дорогу з Недоладії додому знає лише Недочеревик, у якого немає душі і який створив із непотребу цю величезну країну.

Розділ тринадцятий, у якому Аля впізнає Першого Недорадника
Аля сиділа поруч із Недоролем і лускала горішки. А він тим часом показував їй своє багатство, сховане в ліжку. Чого там тільки не було! І діапроектор, який працював від свічки й показував діафільми, починаючи з кінця, і шахи та кості, у які Недороль грав сам із собою. І флейта, і банджо, і навіть стара «катеринка». І ще багато всякої всячини, якою Недороль рятувався від самотності.
«Бідолашний Недороль, йому таки самотньо», — подумала Аля, дивлячись на ці скарби.
Коли зійшло півсонця, Недороль Десятий почав збиратися на роботу. Зітхаючи, він натяг мантію і з-під ковдри витяг половинку корони. У короні було зроблено дірочку, крізь яку протягувався мотузок.
«Ага! Він прив’язує корону цим мотузком, щоб вона не падала!» — здогадалася Аля.
— Допоможи мені, — попросив Недороль.
Аля міцно стягла мотузку в нього під підборіддям і гарненько зав’язала бантиком.
— Отак буде добре! — утішено пробурмотів Недороль.
Він був задоволений, що корона так міцно сидить на голові, хоч мотузок його трохи тиснув.
Аля розправила королівську мантію й відступила на крок, милуючись своєю роботою.
— От ви й готові, ваша недоречність! А я вже, мабуть, піду.
З обличчя Недороля вмить збігла усмішка. Він скривився,
немов збирався заплакати.
— То ти мене покидаєш? — прошепотів він. — А я думав, що ти назавжди залишишся в моєму замку!
— Ні, ваша недоречність! На жаль, я не можу. Мені неодмінно треба дізнатися, як вибратися з вашої країни.
— Зачекай, зачекай! — раптом захвилювався Недороль. — Ти без допомоги не виберешся із замку. Тебе схоплять гвардійці й відведуть до Першого Недорадника. А він накаже відрубати тобі голову! А скоріше за все ти наскочиш на нього сама. Він цілісінькими днями вештається по замку й винюхує, кого б іще стратити!
Алі не хотілося виказувати Недопопелюшку, і тому вона мовчала.
Раптом Недороль вигукнув: «Еврика!», схопив Алю за руку й потяг до дверей Тронної Зали. І тут же простягся на підлозі. Аля кинулася його піднімати.
— Ваша недоречність, а що означає «еврика»?
— Це означає: який же я осел, що раніше не додумався до цього! Але не відволікай мене дурницями й слухай уважно. Кожного ранку, — схвильовано зашепотів він, — Перший Недорадник приходить сюди по шолом. Ось-ось він повинен з’явитися. Поки він одягатиме його, ти побіжиш по галереї. У кінці її є маленькі дверцята до мого саду. А там у кущах бузку є хвіртка. Через неї ти вийдеш у місто. Ось ключ. — І Недороль поклав дівчинці в руку маленького ключика. — Тільки обіцяй: якщо взнаєш дорогу з мого королівства, розкажеш і мені. Тс-с-с! Я чую кроки! Це він!
Аля так багато наслухалася про Першого Недорадника, що їй дуже закортіло його побачити. Вона зазирнула в шпарку між одвірком і дверима — і мало не скрикнула від подиву!
До Тронної Зали зайшов чоловічок, якого вона колись не домалювала у своєму альбомі! Тоді вона стерла йому обличчя гумкою, бо воно здалося їй жорстоким і злим. А інше так і не намалювала, бо їй саме страшенно обридло малювати. Аля закинула і альбом, і олівці в найдальшу шухляду й відтоді більше не брала їх до рук.

Розділ чотирнадцятий, у якому Алі допомагає Недоштанько
Аля вибралася із замку й зустріла Недоладька. Він провів дівчинку за місто до пустиря, на якому жив Недочеревик. Його будинок був без вікон
і без дверей. Незважаючи на це, Аля все ж таки вирішила сама проникнути до цього зачарованого будинку.

Розділ п’ятнадцятий, у якому Аля проникає до зачарованого будиночка
Недоладько привів Алю на пустир. На ньому височіли купи сміття.
— Я чекатиму тебе тут, — сказав Недоладько, — аж поки ти не повернешся. Хай навіть мине сто років!
— Ну-ну, заспокойся! Так довго, думаю, тобі не доведеться чекати! — І Аля попростувала до будиночка з червоної цегли, що самотньо височів серед пустиря.
Дівчинка двічі обійшла його, але не знайшла навіть дірочки, крізь яку можна було б хоч зазирнути всередину. У розпачі вона присіла на камінь під стіною.
— От якби тут були ось такі малесенькі дверцята. Тільки-тільки щоб я могла в них пролізти, — сказала Аля й легенько провела пальцем по стіні.
І раптом там, де вона провела пальцем, з’явилися дверцята. Саме такі, які вона уявляла. Аля натисла ручку. Двері відчинилися.
Перед нею був довгий коридор з високими вікнами. Аля визирнула в найближче з них і побачила чудовий сад і велетенську клумбу.
Та милуватися не було коли. Дівчинка рушила коридором. З обох його боків було багато дверей. Кожного разу, узявшись за ручку дверей, Аля переконувалася, що всі вони замкнені. Тоді дівчинка звернула в один із бокових коридорів, потім у другий, третій, а кінця їм не було видно.
Аля час від часу виглядала у вікна, які їй траплялися і з лівого, і з правого боку. І завжди за вікном був той самий куточок саду з клумбою.
Вона вже геть знесилилася й сіла на стілець, що невідомо звідки взявся в коридорі.
«Дивно, — подумала вона, — я добре пам’ятаю, що тут не було жодного стільця!» Раптом у неї в голові сяйнула здогадка. Вона швиденько встала — і стілець зник! Тоді знову захотіла сісти — і стілець з’явився.
— Цікаво, чи всі бажання тут виконуються? — голосно промовила Аля. їй одразу ж захотілося морозива. Так захотілося, що вона аж очі заплющила. А коли розплющила, побачила в своїй руці порцію пломбіру на паличці.
Аля рушила далі, смакуючи недоладянським морозивом, проминула декілька дверей і враз зупинилася.
— Ой, а якщо я захочу перенестися додому?! — вигукнула вона. — Оце було б чудово!
Дівчинка вже було відкрила рота, але перед очима раптом постав стурбований Недоладько. Вона згадала його слова й уявила, як він чекатиме її на пустирі десять, двадцять і всі сто років.
— Ні, ні, — схвильовано скрикнула Аля, бо злякалася, що її бажання буде негайно виконане. — Ні, ні! Я тільки хочу дізнатися, як можна вибратися з Недоладії. — І полегшено
зітхнула, коли почула в себе за спиною легенький шурхіт. Оглянувшись, дівчинка побачила клаптик паперу, на якому було написано: «Інструкцію по перенесенню див. у чарівній книзі».
— Що ж, буду шукати чарівну книгу, — мовила Аля й поспішила далі.
Тут вона завважила, що береться вже за четверте морозиво. «Ну, ще одне — і все!» — дала вона собі слово.
Незабаром Аля побачила ще одні двері. Натисла на ручку — теж замкнені.
— От якби мені ключ, — проказала вона, і враз щось дзенькнуло.
Аля побачила під ногами ключ, підняла його й спробувала відімкнути двері. Замок тихенько клацнув.
За дверима було темно. Аля обережно ступила через поріг, і тут двері самі зачинилися за нею.
— Я пропала! — похолола дівчинка. — Це пастка!
Очі поступово звикали до темряви. За кілька кроків вона побачила над самісінькою підлогою маленькі напівкруглі віконця, що скидалися на розрізані навпіл кружальця лимона.
Аля присіла навпочіпки й заглянула в найближче віконце. Там, унизу, була невеличка затишна кімнатка. Віконця, що були в Алі під ногами, виходили в кімнатку під самою стелею.
У каміні палахкотіли дрова. Посередині кімнати, на столі, лежала велетенська розкрита книга.
А на стільці за столом… Аля навіть не повірила власним очам! На стільці сидів той самий чоловічок, якого вона вперше побачила вдома. Тільки тепер він був не малесенький, а на зріст майже такий, як вона. На голові в нього червонів ковпачок. А на лівій нозі не було черевика.
І тепер Аля знала, що звати його — карлик Недочеревик.

Розділ шістнадцятий, у якому Аля читає чарівну книгу «Справаномер»
Книга була величезна. Щоб перегорнути сторінку, Недочере-вику щоразу доводилося підніматися зі стільця. Нарешті він знайшов, очевидно, те, що шукав, бо витяг із кишені окуляри й почав уважно читати. Потім щось записав на папірець, радісно потер руки і аж підскочив від задоволення.
Далі він закрив книгу й присунувся ближче до вогню. Простяг над ним руки й щось тихо замугикав собі під ніс. Він співав голосніше й голосніше. Аля нарешті почала розбирати слова:
Балакають про душу!
А я сказати мушу,
що не знайомий з панею цією!
То щось у ній тримають, то щось у ній ховають, ба навіть як співають — то з душею!
А хто її бачив?
Тримав у руках, чи нюхав, чи пробував з’їсти?
Із чого вона?
З бур’янів?
З комарів?
А може, з лопуцька чи з тіста?
Яка вона?
Чорна, руда чи ряба?
А може,
в якусь пересмужку?
Можливо, давно вже вона не душа, а вже перекинулась в душку?
От і виходить, бачте, що душа не коштує і мідного гроша!
Бо я за те й копієчки не дам, чого побачити не можу сам, або подержати у жмені, або покласти до кишені!
Тут Недочеревик замовк і глянув на годинник на каміні, що як дві краплі води був схожий на годинник з вежі королівського замку.
Тільки в цього годинника була і хвилинна стрілка. Годинник показував за одну хвилину дванадцяту.
Карлик заметушився й почав нишпорити по кишенях. З однієї витяг свого лівого черевика, узув його, тупнув ногою і… зник.
Аля кинулася до дверей, але вони були замкнені. Вона згадала, що залишила ключ у замку по той бік дверей.
— Швидше, швидше, ключ! — вигукнула дівчинка. І слухала, чи не дзеленькне об підлогу. Але ні! У цій кімнаті бажання не виконувались. Аля зрозуміла, що її замкнено.
Шукаючи порятунку, дівчинка згадала, що в кишені в неї лежить ключ від хвіртки з королівського саду. Вона на всяк випадок спробувала відчинити ним двері. Яка радість — замок легко відімкнувся!
Але як же тепер дістатися до маленької кімнатки? Аля відімкнула вже декілька дверей, однак усі вони вели в ту кімнату, з якої вона щойно вийшла.
З розпачу дівчинка ледь не заплакала. Адже карлик міг повернутися будь-якої миті. А вона так і не встигне прочитати чарівну книгу.
«А якщо спробувати знову…» — подумала Аля, підбігла до стіни й швиденько провела по ній пальцем. З’явилися дверцята. Дівчинка прочинила їх і нарешті опинилася в карликовій кімнаті… Вона підійшла до столу й на обкладинці книги вголос прочитала:
— Спра-ва но-мер.
«Що за Справаномер такий?» — подивувалась Аля, але треба було поспішати, і вона розгорнула книгу.
було написано на першій сторінці. Аля перегорнула її і радісно скрикнула. Перед очима була
Рівно о 12-й годині, коли хвилинна стрілка затулить годинну, стати перед годинником королівського замку, доробити все, що є в тебе недоробленого, і проказати закляття:
Інструкції до зачарування і розчарування
Інструкція № 12 Як перенестися з країни Недоладії
І до-роби!
І до-пиши!
І роз-почни!
І не лиши! І до-їдай!
І до-пивай!
І з Недо-ладїї ТІКАЙ!
Щоб краще запам’яталось, Аля подум-ки повторила закляття, потім перегорнула сторінку. Далі йшли адреси. Серед них дівчинка прочитала й свою: «вулиця Будівельників, 127, квартира 121». Вона про-біглась очима до кінця списку, до чистої сторінки, на якій раптом почала з’являтися нова адреса — наче хтось невидимою ручкою швидко виводив літеру за літерою. І тут Аля все зрозуміла. «Цей Справано-мер, — подумала вона, — і є отією чарівною книгою, куди записуються всі адреси недороблених справ. І тоді карлик взуває черевика, мчить туди й любісінько забирає недороблене в Недо-ладію! Усе ясно! Щоб перенестися з Недоладії, він узуває черевика, а щоб повернутися — знімає!»
Отож, щоб повернутися додому, їй треба стати на площі перед годинником, заплести другу кіску і, коли проб’є рівно дванадцята, промовити закляття. Аля швиденько перевірила, чи не загубилася стрічка. Ні, вона лежала собі в кишеньці.
Заспокоївшись, Аля гортала книгу далі. «Невже я нічого не дізнаюся про себе?» — засмутилася вона. Але коли перегорнула останню сторінку, зрозуміла, що знайшла те, що шукала. На ній рукою Недочеревика було написано: «Список людей, які не доробляють свої справи і яких я відібрав для перенесення до Недоладії».
Аля звернула увагу, що в списку проти кожного прізвища стояли цифри: дев’яносто вісім, сімдесят шість, п’ятдесят чотири. Біля Алиного імені, що значилось у списку під номером один, була цифра сто і слово «перенесена».
Унизу дівчинка помітила написану дрібненькими літерами примітку: «До Недоладії переноситься лише той, хто не доробив рівно сто справ».
Під номером другим у списку стояло прізвище її сусіда Сашка Тишка і цифра дев’яносто дев’ять. Отже, йому лишилося не доробити тільки одну справу, і він опиниться в країні Недоладії.
«Ні, не буде цього! — вирішила Аля. — Хай-но я виберуся звідси, я всіх їх попереджу».
Вона похапцем вирвала листок і заховала в кишеньку. А тепер — швидше до Недоладька, поки не повернувся карлик!

Аля пальцем намалювала на стіні двері й вийшла в коридор. Потім зробила те ж саме в коридорі й опинилася на пустирі. Двері за нею одразу ж зникли, але тепер вона знала таємницю будиночка.
А до неї, усміхаючись на весь рот, від чого його фізіономія здавалася ще недоладнішою, поспішав Недоладько.

Розділ сімнадцятий, у якому Аля пробує ще раз довести справу до кінця
Вийшовши із зачарованого будиночка, Аля зустріла Недоладька, а також Недоштанька та його друзів. Серед них була дивна чотирикутна бабуся, у якої голова була обв’язана хусткою, кінці якої були зав’язані вузликом і стирчали, як заячі вуха. Вузлик скріплювався гвинтиком. Стара була дуже застудженою. Аля дізналася, що якось один тато попросив свого сина закрутити гвинтика на защіпці старої віконної кватирки. Проте хлопчикові треба було бігти на футбол, і він не докрутив гвинтика й гайнув у двір. Тому через протяг у бабусі Недокватирки постійний нежить, кашель, бронхіт і радикуліт. Аля з великими труднощами, та все ж таки закрутила гвинтика на Недокватирці — і та миттєво видужала. Після цього всі вирушили до недотелю, де Аля всім розповіла, що саме вона не домалювала Першого Недорадника. При цьому вона додала, що знає, як позбавити їхню країну від нього: треба було полагодити хвилинну стрілку на годиннику королівського замку. Виявилося, що Не-докватирка знала годинникаря, якого звали Недождень. Він жив у маленькій комірчині на тій самій вежі з годинником. Було вирішено таємно пробратися до замку й умовити годинникаря полагодити годинника.

Розділ вісімнадцятий, у якому Аля потрапляє до рук Першого Недорадника
Аля з Недоладьком знову подалися до королівського замку. Двері їм відчинила заплакана Недопопелюшка.
— Що сталося? — стурбувалася Аля.
— Перший Недорадник наказав відрубати голову Головному Недокухарю нібито за те, що королю на обід він подав круті яйця. Але ж це неправда, яйця були недоварені, рідкі, я сама перевіряла, — схлипуючи, розповідала Недопопелюшка. — Недокухар був такий добрий! Він завжди пригощав мене ласощами з королівського столу! — І Недопопелюшка залилася слізьми.
— Цить, не плач! — заспокоїв її Недоладько. — Скоро цьому настане кінець.
Недопопелюшка кулачком витерла мокрі щоки і з надією подивилася на свого приятеля. А Недоладько, нашвидку розповівши їй останні новини, запитав:
— Може, ти знаєш, де живе годинникар?
— Звичайно, знаю! Адже я щодня ношу йому обід! Я знаю до нього найкоротшу дорогу! Ходімо!
Недоладька вони залишили на кухні, наказавши йому видати себе за нового Головного Недокухаря, якщо причепляться гвардійці.
Недопопелюшка вела Алю незліченними залами старого замку. Вони дуже поспішали. І все-таки перед одними дверима їм довелося зупинитися. У кімнаті, через яку треба було переходити, хтось був. Навшпиньках підкралися вони до дверей і побачили Першого Недорадника. Він складав до високої шафи сувої королівських наказів і наспівував пісеньку:
Порожня голова — не диво.
І з нею можна жить щасливо.
Думки до неї не приходять і мрії з розуму не зводять.
На плечах дуже легко щодня її носить.
А головне — вона ніколи ні від чого не болить!
Ні від горя, ні від радості, ні від щастя, ні від заздрості.
Ні від співчуття,
ні від каяття,
ні взагалі від цього
складного, незручного,
від цього неспокійного життя!
Тут Недорадник повернув голову, і Аля з жахом побачила, що забороло в шоломі підняте, а з шолома визирає обличчя. Точнісінько таке, яке вона на своєму малюнку стерла гумкою, — хиже і зле. Аля схопила Недопопелюшку за руку і схвильовано прошепотіла:
— Дивися, дивися, у нього те обличчя, яке я стерла гумкою!
— Яке обличчя? — здивувалася Недопопелюшка.
— Там, у шоломі!
— Та шолом же порожній! У ньому нічого немає!
«Виходить, Недопопелюшка не бачить його обличчя! — зрозуміла Аля. — І ніхто не бачить! Тільки я!»
У Алі по спині забігали мурашки — чи то від страху, чи то від морозива. Не треба було стільки їсти! Мабуть, починався нежить, бо дівчинка так голосно чхнула, що в порожній залі аж загуло.
Недорадник підстрибнув до дверей, розчахнув їх і схопив Алю за руку.

Розділ дев’ятнадцятий, у якому Недороль Десятий підписує наказ про Алину страту
Перший Недорадник наказав двом гвардійцям провести Алю до Тронної Зали до Недороля Десятого, щоб підписати наказ. У чудернацькі лати були вбрані ці гвардійці. В одного замість шолома на голові стирчала стара зелена каструля без дна, ручками донизу. За щит йому правила кришка від виварки, а за спис — пласка залізяка. З одного боку вона закінчувалася гостряком, а з іншого — кружальцем із чотирикутною діркою посередині. Та залізяка щось нагадувала Алі. Але що? У другого гвардійця до грудей була припасована дерев’яна дощечка, на якій куховарки кришать цибулю, а замість списа він тримав держак від граблів з прив’язаною на кінці виделкою.
Коли Недороль побачив Недорадника й Алю, він затремтів, подумавши, що дівчинка розповіла йому все з нічної розмови. І в цей момент з його голови злетіла корона. До неї кинувся Недорадник, проте Аля його випередила й, схопивши корону, віддала її власникові. На Алине здивування король підписав наказ, згідно з яким її було засуджено до страти (відрубати дівчинці голову наступного дня рівно о дванадцятій). Недорадник наказав гвардійцям відвести Алю в підземелля й пильнувати її.

Розділ двадцятий, у якому Аля опиняється в підземеллі
А куди ж поділася Недопопелюшка? Невже вона злякалася й покинула дівчинку в біді?
Звичайно, ні!
Коли Перший Недорадник схопив Алю за руку, Недопопелюшка кинулася на допомогу. Та в цю мить її саму хтось боляче шарпнув за рукав, затулив долонею рота й потяг за двері. Звісно, це був Недоладько! Він не залишився на кухні, а назирці пішов за ними, щоб допомогти, якщо буде треба.
— Тс-с-с! — приклав Недоладько пальця до губ і пояснив: — Ти нічим їй зараз не допоможеш. Гвардійці одразу ж схоплять і тебе. А разом ми щось придумаємо. От такий компот!
Він визирнув з-за дверей. У кімнаті вже нікого не було.
— Ходімо, — сказав Недоладько, — треба рятувати Алю.
Тим часом гвардійці відвели Алю до підземелля. Залізні ґрати
перегороджували його на дві нерівні частини. У меншій сиділи засуджені. У більшій тримав своє знаряддя кат. Аля з жахом розглядала те знаряддя.
Тут були різні сокири — маленькі, більші й дуже великі; з короткими і з довгими ручками, із вузькими і з широкими лезами, прямими й загнутими з боків. І кожна сокира стирчала у своїй пласі. Плахи теж були різні — широкі й вузькі, низенькі й високі.
На гачку висіло вбрання ката — червоний ковпак з вирізами для очей.
Гвардійці замкнули за Алею залізні дверцята й мовчки всі-лися на краєчок широченної плахи, що стояла найближче до ґрат.
Дівчинка присіла на оберемок соломи, що правив за ліжко.
«Як дивно! — думала вона. — Той чоловічок, якому я колись не домалювала голову, тепер наказав відрубати голову мені!»
Її сумні думки перервали чиїсь кроки. То прийшов кат. Аля одразу впізнала його. Він мав величезні загрубілі руки й маленькі хитрі очиці.
Побачивши його, гвардійці, наче по команді, піднялися й відійшли в найдальший куток підземелля.

Кат наблизився до ґрат. Улесливо кривлячись і огидно хихикаючи, звернувся до Алі:
— Чого ти сидиш там у кутку? Хи-хи. Підійди ближче. Я — королівський кат. Хи-хи. Я прийшов, щоб приміряти сокиру до твоєї шиї! Хи-хи! Щоб завтра не гаяти часу. Щоб швиденько — раз-раз і готово! Хи-хи. Треба, щоб усе йшло як по маслу. Я люблю свою роботу. А в того, хто любить свою роботу, усе завжди проходить гладенько! Хи-хи! Краще підготуватися заздалегідь. Хи-хи. Щоб не було ніяких несподіванок.
Він був такий бридкий, що Алю аж пересмикнуло.
Побачивши, що дівчинка дивиться на нього з відразою, кат знову захихотів.
— Хи-хи-хи! Не дивися на мене так, не дивися! Знаєш, хто я? Я — друга людина в королівстві після Першого Недорадника! Мене всі бояться! Хи-хи! А ще, не забувай, я єдина людина в королівстві, якій дозволено доводити свою справу до кінця! Хи-хи-хи-хи!
Та раптом він перестав хихотіти й жалібно сказав:
— А я не такий уже й поганий! Я добрий! Ти думаєш, мені тебе не шкода? Ще й як! Але що вдієш — така робота! — І він знову захихотів: — Я бачу, ти не хочеш підійти ближче. Нічого, нічого, не вставай! Ти, напевно, втомилася. Я вже й так бачу, що тобі найкраще підійде ось ця любонька! — І він узяв до рук невеличку сокиру з коротким держаком.
Кат провів пальцем по її лезу. Стурбовано пробурмотів: «Треба трохи підгострити!» Витяг із кишені точило, присів на плаху й заходився гострити сокиру, наспівуючи:
Всі чомусь мене обходять стороною.
І ніхто не привітається зі мною.
І ніхто мені руки не подає — всі не люблять ремесло моє!
І чому,
чому такий я нещасливий?!
Я страшенно ж, я страшенно жалісливий!
І коли когось я страчу — усередині я плачу!
Ну чому,
чому такий я жалісливий!
Нагостривши сокиру, він змахнув із ковпака невидиму порошинку й попрямував до дверей.
На порозі кат обернувся до Алі й сказав:
— Я пішов! Хи-хи! До скорої зустрічі завтра вранці! Спи спокійно! Хи-хи-хи-хи!

Розділ двадцять перший, у якому Аля, якби вона не спала, могла б почути дивну розмову
Стомлена Аля заснула, а гвардійці почали розмову. Одного звали Недо-борода (у нього було лише півбороди), а другого — Недовус (у цього був лише лівий вус). Вони почали обурюватися, що Перший Недорадник уже почав дітей хапати, їм стало шкода дівчинки. Вони, ніби змовившись, встали й підійшли до залізних дверцят, Недоборода вставив ключ у замок — і тут почулися кроки. Гвардійці з переляку залишили ключ у дверцятах, кинулися назад і повсідалися.

Розділ двадцять другий, у якому в підземеллі з’являється Недороль Десятий
Крадучись, сходами спустився Недороль Десятий. Він розбудив Алю, щоб подякувати за те, що вона врятувала його корону, і щоб попрощатися. Аля здивувалася, бо думала, що король прийшов її врятувати. Недороль сказав, що боїться опинитися на її місці й покинув підземелля, незважаючи на те, що під час їхньої розмови Недовус і Недоборода сказали, що вони не видадуть Недороля, якщо він випустить Алю на волю.

Розділ двадцять третій, у якому Недопопелюшка приходить Алі на допомогу
І знову двері до підземелля тихенько зарипіли й прочинилися, пропускаючи Недопопелюшку. Гвардійці, побачивши її, разом відвернулися від дверей і втупилися в протилежну стіну.
Недопопелюшка навшпиньках підійшла до ґрат і покликала Алю.
— Це ти?! — радісно підстрибнула дівчинка.
— Тс-с-с! — Недопопелюшка приклала палець до губ.
Гвардійці завовтузилися, і один із них сказав:
— Я щось нічого не чую, Недобородо! А ти?
— Я теж! І навіть не бачу! — відповів другий.
Недопопелюшка полегшено зітхнула й схвильовано сказала:
— Не падай духом! Ми тебе виручимо! Ніч довга, усі в замку вже поснули, а Недоладько пішов у місто по допомогу.
— Слухай уважно, Недо по пелюшко! — відповіла їй Аля. — Перш за все треба сховати голову Першого Не дорадника.
— Як це — сховати?
— Дуже просто. Треба пробратися до Тронної Зали. Там за троном є ніша. У ній стоять лицарські лати. Шолом від них Не дорадник кожного ранку прилаштовує собі на плечі замість голови. А ввечері знімає й ставить на місце. Зараз ніч. Отже, шолом можна переховати в інше місце.
— А для чого його ховати? — усе ще не розуміла Недопопелюшка.
— Ну як ти не розумієш! Без голови Недорадник не зможе наказати катові, щоб той відрубав мені голову. — Аля перевела подих. — А якщо ви звільните мене до ранку, — продовжила вона, — то ще невідомо, чи встигне годинникар полагодити годинника до дванадцятої години. Недорадник накаже гвардійцям схопити його і теж відрубати голову.
— Тепер я все зрозуміла! — вигукнула Недопопелюшка. — А зараз треба дізнатися, у кого ключ від твоєї в’язниці.
По цих словах гвардійці знову забряжчали своїм залізяччям, і один з них сказав:
— Здається, ти залишив ключ у замку, Недобородо?
— Еге ж, у замку, — відповів другий.
— І дверцята можна відімкнути?
— Звичайно, якщо повернути ключа ліворуч!
— І можна випустити дівчинку з в’язниці?
— Звичайно, якщо хтось захоче це зробити!
І вони знову замовкли, утупившись у стіну.
Недопопелюшка підбігла до дверцят і радісно ойкнула, бо в
замку справді стирчав ключ.
Вона відімкнула двері, схопила Алю за руку, і вони побігли до виходу з підземелля.
Тут у тиші щось знову забряжчало, і почувся голос одного з гвардійців:
— Ти чув що-небудь, Недобородо?
— Ні, уяви собі, анічогісінько! І навіть зовсім нічого не бачив! — відповів йому другий.
І з його голосу було чути, що він усміхається.

Розділ двадцять четвертий,у якому виявляється, що полагодити годинник неможливо
Цієї ж ночі Аля й Недопопелюшка крадькома пробралися до Тронної Зали й заховали шолом під подушку Недороля, який у цей момент міцно й солодко спав. Потім вони попрямували нагору до комірчини, де жив годинникар Недождень. Недопопелюшка його розбудила й попросила полагодити годинника. Той схопився за голову, сказавши, що це неможливо, адже буквально вчора хтось поцупив хвилинну стрілку, яку він так довго беріг, адже завжди відчував, що вона йому обов’язково знадобиться.

Розділ двадцять п’ятий, у якому всі вирушають на пошуки стрілки
Це справді була прикра новина. Адже без стрілки годі й думати полагодити годинника. А без годинника Алі нічого й мріяти про повернення додому. Усі зажурено мовчали.
Та ось Аля підвела голову. В її очах засвітилася надія.
— А яка вона, ця хвилинна стрілка? — спитала дівчинка. Вона згадала дивний спис одного з гвардійців, які охороняли її в підземеллі.
— Це довга пласка залізяка, з одного кінця загострена. На другому кінці в неї дірочка, у яку просувається чотирикутна вісь, — пояснив Недождень.
— Здається, я пригадую, де бачила її! — І Аля розповіла про спис.
— Швидше туди! Це, напевно, стрілка! — нетямився від радощів годинникар.
Вони вийшли з комірчини. Уже сходило сонце. Починався новий день.
Поминувши кілька кімнат, усі помітили, що в замку діється щось незвичайне. Назустріч їм бігли гвардійці. На превелике здивування, вони зовсім не звертали на Алю уваги. Навпаки, здавалося, що гвардійці самі від когось тікають. Вони на бігу скидали із себе лати й шпурляли зброю. Придворні, з перекошеними від жаху обличчями, тягли якісь вузли та валізи. Усі вони бігли із замку й зникали в кривих вуличках міста.
Дедалі більше дивуючись, Аля з друзями почала спускатися до підземелля. Тут вони наштовхнулися на ката. Він прожогом промчав повз них і зник за поворотом галереї.
А в підземеллі на них чекала ще дивовижніша картина! Усе катове начиння було поперевертане й розкидане, наче тут промчав
ураган. Двоє знайомих нам гвардійців спокійнісінько чатували біля в’язниці. А за ґратами з кутка в куток, наче розлючений тигр, бігав Перший Недорадник без голови! Час від часу він кидався на ґрати і тряс їх, ніби намагаючись зламати.
Аля і Недопопелюшка завмерли від несподіванки й дивилися на цю вражаючу картину. А Недождень тим часом, щось радісно вигукуючи, підбіг до одного з гвардійців і почав виривати в нього з рук списа.
Солдат не чекав такого наглого нападу й тому відчайдушно боронився. Його товариш кинувся йому на допомогу. Невідомо, чим би все скінчилося, якби Аля не підбігла до них.
— Недобородо, Недовусе, це ж ми! Невже ви нас не впізнали?
Не до вус одразу ж відпустив годинникаря.
Усе ще неприязно поглядаючи на Недожденя, Недоборода, відсапуючись, пробурмотів:
— А чого він, оце саме, кидається, наче тигр!
За хвилину все з’ясувалося. Аля розповіла гвардійцям, навіщо їм знадобився цей дивний спис.
Недоборода сам простяг його годинникареві зі словами: «Візьми, друже!»
— Та й взагалі, — сказав Недовус, — я бачу, що настав час скидати із себе це залізяччя.
А Перший Недорадник оскаженіло тряс ґрати в’язниці.

Розділ двадцять шостий, у якому ми дізнаємося, чому Перший Недорадник опинився за ґратами
Справді, як же Перший Недорадник опинився за ґратами?
Уранці він, як завжди, пішов до Тронної Зали, щоб одягти шолом. Обнишпорив усю нішу, та шолома не знайшов. Оскаженівши, Перший Недорадник став бігати по замку і з кулаками кидатися на всіх, хто траплявся йому під руки. Переляканий начальник гвардійців утік із замку. Залишившись без командира, солдати покидали зброю й теж подалися навтіки.
Безголовий Недорадник спустився в підземелля. Він порозкидав усе катове причандалля, намацав найбільшу сокиру й кинувся до в’язниці. Мабуть, вирішив сам відрубати Алі голову.
Та за ним, сховавшись за високу плаху, спостерігали Недоборода та Недовус. Коли Перший Недорадник ускочив за ґрати,
вони швиденько зачинили за ним залізні двері. Тепер він був не страшний нікому!
Саме у цей час у підземелля спустився кат. Однак замість Алі за ґратами плигав Не дорадник без голови.
За своє життя кат немало бачив голів без тулубів і тулубів без голів. Але щоб тулуб без голови отак вистрибував і вимахував руками — таке він побачив уперше в житті! Він вирішив, що його ремеслу настав кінець. Бо навіщо тоді відрубувати голову, якщо тулуб і без неї, наче несамовитий, гасає по в’язниці?
Кат теж дременув із замку.
А Недороль Десятий визирнув зі спальні й побачив навкруги страшний переполох. Він зарився в ліжко, наче в копицю сіна, і тремтів там від страху так, що все ліжко ходило ходором.
Його довго не могли знайти, аж поки хтось здогадався зазирнути в ліжко. І звідти витягли зеленого від переляку маленького чоловічка, у якому ледве можна було впізнати Недороля Десятого.

Розділ двадцять сьомий, у якому Аля не впізнає деяких давніх друзів
Годинникар зі стрілкою спокійно повернувся на вежу. Не гаючи часу, він прив’язався мотузкою до товстої балки й заліз на циферблат велетенського годинника. Аля і Недопопелюшка подавали майстру інструменти.
Коли Аля визирнула з вежі, у неї закрутилося в голові — так тут було високо. Якби ненароком мотузка обірвалася, Недож-день неминуче б розбився. Але він, здавалося, зовсім забув про небезпеку і з насолодою працював.
Цифри на циферблаті радісно усміхалися йому, наче давньому знайомому. І знімали капелюхи, коли майстер постукував по них дзвінким молоточком: дзень-ззень, дзень-ззень!
На циферблаті відчинялися віконечка, і звідти нетерпляче визирали хвилини й секунди. їм так уже хотілося скоріше на волю! А поважні години сварили їх, щоб не заважали майстру працювати.

І так радісно було в годинникаря на серці, що він заспівав! А години, хвилини й секунди йому підспівували! А цифри танцювали, наче старовинний королівський балет.
Ну хто відгадає, чому так буває?
Годинник не всім час один відбиває.
Комусь — поспішає,
комусь — відстає,
а декому — навіть назавжди стає!
Йому відповіли години:
Бо кожна година — неначе людина.
Вона циферблатом крокує невпинно.
І дехто годині іти помагає, а дехто годину безжально вбиває!
Пісню підхопили хвилини:
А кому приємно, щоб його вбивали?
А кому приємно, щоб його втрачали?
А кому приємно, щоб його губили?
Кожному приємно, щоб його любили!
Не витримали і заспівали секунди:
А дехто години вбиває.
А дехто хвилини втрачає!
А дехто секунди губить,
Бо дехто свій час не любить.
І знову заспівав годинникар:
А коли щодня і щогодини не втрачаєш ти ані хвилини — стане другом диво-циферблат, і в ділах у тебе буде лад.
А далі всі підхопили хором:
Бо кожна година — неначе людина.
Вона циферблатом крокує невпинно.
Тому ти годині іти помагай, тому ти ніколи її не вбивай!
І ось уперше за багато років годинник почав вибивати час. З гарними мелодійними передзвонами відбивав він дев’яту годину ранку. Аля і Недопопелюшка слухали його й дивилися з бійниці вежі на місто. Воно лежало перед ними, наче на долоні.
Раптом до них долинув невиразний гомін. Аля побачила, що до площі суне натовп. Вів натовп Недоладько.
Недопопелюшка потягла Алю вниз, радісно вигукуючи:
— Це Недоладько, Недоладько прийшов!
Недоладько дуже зрадів, коли побачив дівчаток живими та здоровими.
— А ми прийшли визволяти тебе, — звернувся він до Алі.
Аля обернулася і впізнала багатьох знайомих недоладян. Потім
знову перевела погляд на Недоладька й раптом ляснула себе по лобі.
— Стій тут, нікуди не ходи! — гукнула вона йому й зникла в замку.
Дівчинка побігла на кухню, знайшла в каміні кілька холодних вуглинок, міцно затисла їх у кулаці й поспішила назад.
— Стань отут, Недоладьку, — хвилюючись, попросила Аля. — Зніми, будь ласка, капелюха й повернися обличчям до сонця. — Вона поставила Недоладька впритул до кам’яного муру, перевела подих і взяла вуглинку. Намалювала йому друге вухо, підправила ніс і продовжила коротку ліву ногу.
Але нічого не змінилося. Що ж вона забула? Так, ямочку! Тремтячою рукою дівчинка торкнулася середини Недоладькового підборіддя…
І сталося диво! Вухо стало справжнім, перекривлена постать вирівнялася, нога подовшала…
Перед Алею стояв стрункий гарний хлопець. Недоладька важко було б упізнати, якби не ті ж щирі очі та добра й лагідна усмішка.
Аля сяяла від задоволення.
Хтось торкнувся її руки, і дівчинка побачила Недовуса, який стояв поруч і благально дивився на неї. Аля зрозуміла все без слів
і швиденько домалювала йому правого вуса. Він одразу ж перетворився на справжній. Ось коли Алі довелося попрацювати! Недоладяни тісно обступили її. Знадобилася не тільки Алина голка з ниткою, але й викрутка, і вуглинки та ще багато різних інструментів, які позносили недоладяни.
Сонце підбилося височенько, та Аля все ще доробляла — малювала, зашивала, докручувала, прибивала.
А коли нарешті спинилася перепочити, побачила, що навкруги кипить робота. Недоладяни вже самі допомагали одне одному. На площі стояв гамір: там щось прибивали, там пиляли, там клепали. І всюди сяяли усмішки! Усмішки, яких раніше так не вистачало в цій країні!
Нарешті Аля згадала про годинник. Його стрілки показували за п’ятнадцять хвилин дванадцяту. Вона побігла шукати Недо-ладька. Він саме щось пиляв разом із Недоштаньком, у якого штани вже мали обидві холоші.
— Ну от, — сказала їм Аля, — тепер я спокійно можу повертатися додому. Адже я навчилася доробляти все, що починаю! Ходімо швидше до годинника, бо в нас обмаль часу! Кличте з нами всіх, хто хоче покинути цю недоладну країну.
Та Недоладько, опустивши голову, чомусь знічено переминався з ноги на ногу.

Розділ двадцять восьмий, у якому Аля дістає подарунок
Недоладько не поспішав до годинника. Він зізнався, що не хоче покидати зі своїми друзями Недоладії. Адже Аля повернеться додому, домалює Недорадника, і він назавжди зникне з їхньої країни. А короля вони влаштують на роботу, якої той забажає. Потім вони дороблять усе, що ще не доробили, і заживуть на славу. Адже це їхня батьківщина! Недочеревик буде приносити недороблені справи, а вони їх гуртом дороблятимуть.
Потім один із недоладян, весь вишитий півнями, вийшов із натовпу. Аля збагнула, що це її недовишитий рушничок до бабусиного дня народження. Дівчинка почервоніла, а потім їй було подаровано пакунок, у якому лежав новий, вишитий червоними півнями рушничок. Аля подякувала й попрощалася зі словами: «Не забувайте мене, а я вас ніколи не забуду».

Розділ двадцять дев’ятий, у якому Аля домальовує Першого Недорадника
Аля глянула на годинника. Стрілки показували за одну хвилину дванадцяту. Аля витягла з кишені стрічку і швиденько заплела косу. Годинник почав відбивати дванадцяту.
І до-роби!
І до-пиши!
І роз-почни!
І не лиши!
І до-їдай!
І до-пивай!
І з Недо-ладії
ТІКАЙ! —
проказала дівчинка. І враз їй здалося, що вона знову впала зі стільця, бо сиділа на підлозі у своїй кімнаті. Усе було, як і раніше. Лише біля неї лежав пакуночок із рушничком.
«Неначе в ракеті!» — подумала Аля. Підвелася з підлоги й знайшла в книжковій шафі старий альбом з недомальованим чоловічком. Дівчинка взяла олівець і почала домальовувати йому голову.
У кімнаті було тихо. Тільки олівець шурхотів по альбомному листку. І Аля мимоволі почала наспівувати пісеньку, яка склалася сама собою:
Бувають ще на світі справжнісінькі дива: під гумкою зникає у когось голова!
Комусь не вистачає то серця, то руки, з’являються на світі недо-чере-
вики.
Бувають чудеса справжнісінькі на світі!
Виходить, ти і я за все-усе в одвіті?
Що тут недоробив — отам вилазить боком!
Буває, що добро з одним виходить оком!
А чесність — без руки, а правда — без ноги!
Буває, що і з друзів виходять вороги!
От і виходить — перше гарненько поміркуй, а потім вже — не допиши, не дороби, не докажи або не домалюй!
Аля дуже старалася. Однак обличчя в чоловічка знову, як і першого разу, вийшло хиже і зле. Та перемальовувати Алі було ніколи — на неї чекала важлива справа: з кишеньки виглядав ріжок довгого списку шелеп-недотеп.
А в цей час у Недоладії Недовус і Недоборода, які все ще вартували Першого Недорадника, побачили, як той швидко-швидко закрутився на одному місці, наче дзиґа, і… зник, наче його й не було!
А тепер швидше поздоровити бабусю! Аля взяла рушничка і враз зупинилася. Але як же вона подарує його бабусі, коли не сама вишивала цих гарних червоних півнів?! «Та якби я не навчила їх доробляти, цього рушничка взагалі б не було! — подумала Аля. — Виходить, у ньому є й часточка моєї праці! Отже, так і скажу бабусі — це від мене і від моїх друзів!»
І дівчинка рішуче прочинила двері до бабусиної кімнати.

Розділ тридцятий, останній, і хоч він дуже короткий, його не можна вважати недоробленим, бо такі вони і є, ці останні розділи, які ще звуться епілогами
Карлик Недочеревик і досі тиняється по білому світу і збирає в Недоладію недороблені справи. А недоладяни негайно їх доробляють.
І невідомо, хто кого переможе, бо ще багато тут у нас недороблених справ.
Недороль Десятий влаштувався працювати нічним сторожем. Він цілі ночі грає сам із собою в кості. Кат працює гострильником. Краще за нього ніхто не може нагострити кухонного ножа чи ножиці.
А Перший Недорадник висить у Алі над письмовим столом, пришпилений до стіни. Він злісно дивиться на Алю. Адже це через неї він так і не став королем.
Однак Аля аніскілечки його не боїться. Та й ніколи їй звертати на нього увагу. Бо в кишеньці в неї ще величенький список з адресами, на які вона неодмінно мусить завітати.
А до тебе вона ще не приходила?

comments powered by HyperComments