Легенди. Як виникли Карпати

Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не було видно. Рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками та ялинами, могутніми яворами, берестами і тополями, текли потічки та річки, багаті на дрібну і велику рибу.

Володарем долини був велетень на ймення Силун. Коли йшов Силун, від його кроку земля здригалась. Розповідають, що Силун добре розумівся на господарстві. Мав безліч усякої худоби. Череда корів та волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів та свиней паслися на толоках, бродили лісами. А птиці! Тисячі качок та гусей плавали в ставках, багато курей кудкудакало на фермах.

Жив цей ґазда у прекрасному палаці: з білого мармуру, з високими шпилями, які сягали аж до самих хмар. Палац був вибудуваний на гроночку, висипаному людськими руками, мав стільки кімнат, що легко можна було заблудитися. А в помешканні — добра всякого!

Вночі Силун спав у золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. А вдень звик відпочивати у срібному кріслі.

На широкій долині слуги землю обробляли, хліб вирощували, за худобою доглядали, птицю годували. Люди трудилися, від зорі до зорі примножували багатство Силунові.

Слуги і служниці жили не в палаці, а далеко від нього, в дерев’яних зрубах та землянках. Не хотів господар, щоб у світлицях смерділо гноєм чи людським потом.

Ні чоловіки, ні жінки, ні літні, ані молодь не сміли покидати маєток Силуна і йти собі шукати іншої роботи. Мусили жити і вмирати кріпаками.

Поміж цієї челяді служив у Силуна один хлопець на ймення Карпо Дніпровський, що прийшов сюди від берегів Дніпра. Він подався в мандри ще десятирічним хлопчиком шукати щастя, бо батько помер, а мати жила бідно, і мусив їй чимось допомогти.

Служив Карпо рік, другий, п’ятий. Як і всі, косив траву, орав і сіяв пшеницю та жито, ячмінь і овес, збирав хліб. Не тільки за себе працював, а й іншим допомагав, бо жалів слабеньких.

Полюбили його всі слуги і служниці. За честь, працьовитість, справедливість. Карпо ненавидів тих, хто панові низько вклонявся, до самих ніг нахилявся. Тяжко йому було дивитися, як Силун усе забирає, а народ голодує.

Коли Карпові сповнилось від роду двадцять літ, вирішив додому повертатись. Був певний, що за добру роботу пан йому заплатить і він повернеться до матері не з порожніми руками.

Одного разу уночі він вийшов надвір освіжитися, проходив коло наймитських хатинок і побачив раптом якусь тінь. Скоро впізнав Силуна. Карпо подумав, що саме час поговорити з паном про розрахунок.

— Чому ти тут, Карпе — озвався Силун, упізнавши хлопця — Чи не дівча виглядаєш?

— Не дівча, — відповідає Карпо, — а вас, світлий пане. Маю з вами поговорити. Служив вам я довго і чесно, та маю додому повертатися, аби матінку живою застати. Платню за службу хочу попросити.

Силун подумав, зо слуга жартує, бо досі ніхто не наважувався на те, щоб попроситися геть від нього. Та й платні ніхто не вимагав. Але Карпо й не думав відступати.

— Я чесно служив, світлий пане. І моя робота, гадаю, щось коштує.

— Нікуди не підеш! — розгнівався пан. — То вже я знаю, коли й куди мої слуги повинні ходити.

— Я піду, пане! — настоював Карпо. Лиш ще раз вам мушу сказати, що моя робота чогось коштує.

— Туди, під землю, тебе відпущу! — лютився пан, показуючи пальцем униз і приступаючи до парубка. — Там буде твоя платня.

Та хлопець не відступив ані на крок.

— За мою роботу, пане, доведеться платити, — ще раз нагадав, ніби й не чув панської погрози.

Ця відповідь ще більше розізлила Силуна, скипів так, що очі налилися, а з рота вогонь сапнув. Схопив він Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю. Вдарив так, що аж яма утворилась.

Але слузі нічого не сталося, звівся на ноги і відчув у собі непереможну силу, то, мабуть, землиця подарувала йому за те, що робив на ній. Схопив Карпо Силуна, вдарив ним об землю, далі ще раз, не витримала матінка-землиця тих ударів, розкололася. І опинився Силун у підземній печері, в яку гадав загнати Карпа. Даремне він хотів вибратися на поверхню — земля закрилася, і не можна було знайти жодної щілинки. Тоді вдався Силун до своєї сили. Вдарив ногою у земну кору — вона вигнулася, та не відчинилася, вдарив другою — вигнулася ще більше, а відчинитися не хоче. Попробував головою пробивати — марно, кулаками гатив — теж не допомогло.

Але від його ударів на рівній землі гора за горою з’явились, і чим дужче кидав собою Силун-велетень, тим вищі гори піднімались навколо, а найдужче бив собою там, де Гуцульщина, і там гори вигналися найвищі.

Уранці, коли прокинулися наймити і побачили, що сталося, дуже здивувалися. Навколо — гори, а там де був палац, нічого не залишилось, усе провалилося у прірву. Раптом з-під землі вдарила вода, заповнила ту прірву. Чудувалися люди, а скоро зібрались на велику раду: як далі бути, як жити. Вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевірським, бо було синє-синє, як небо. А горам на честь Карпа дали ймення Карпати.

Люди зажили по-новому. Одні залишились на рівнині, інші подалися в гори. Орали, сіяли, худобу доглядали. Навчилися хати будувати.

Кажуть, що Силун ще й тепер не стих під землею, пробує вирватись, але вже не викидає гори, бо постарів і сили такої не має. Та вже не вирватись йому на поверхню ніколи.

Давним-давно вважали, що наш край — частина раю. Але на землі почав танути льодовик, наступило потепління. Вода затоплю­вала долини. Народ нашого краю почав молитися й просити Бога, аби змилостився над затопленою карпатською землею й дав можливість вижити природі. Бог змилостився: небесні сили схопи­ли землю й підняли її з води разом з усім, що росло на ній. Так утворилися Карпатські гори, а край з низинного став гірським.

comments powered by HyperComments