Народні казки. Летючий корабель

Були собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі в просі сидить, у чорній сорочці. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось пройшла чутка, що так і так: прийшов такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться:
— Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!
Порадилися, просяться в батька та в матері:
— Підемо ми, — кажуть, — до царя на обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
Батько їх умовляє, мати їх умовляє… Ні!
— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
Старі, нічого робити, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пішли вони.
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
— Піду і я туди, куди брати пішли!
— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати. — Десь тебе й вовки з’їдять!
— Ні, — каже, — не з’їдять. Піду!
Старі з нього спершу сміялись, а тоді давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:
— Ну йди, та щоб уже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!
— Здорові, діду!
— Здоров, сину!
— Куди йдете, діду?
А той каже:
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
— До царя на обід.
— Хіба ти, — питає дід, — умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
— Ні, — каже, — не вмію!
— То й чого ж ти йдеш?
— А хто його знає, — каже, — чого! Загубити — не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.
— Сідай же, — каже дід, — та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!
— Е, дідусю, немає тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
— Нічого, виймай!
От дурень виймає, аж з того чорного
хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких: сказано, як у панів!

— Ну, що ж, — каже дід, — як його, не пивши, полуднувати?
— Є тільки води пляшка!
— Виймай! — каже дід. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:
— Ну, слухай, сину: іди ж тепер у ліс, та підійди до дерева, та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить. Тоді тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.
Дурень подякував дідові — і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
От він увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав… Коли це за якийсь там час чує — хтось його будить:
— Уставай, уже твоє щастя поспіло, уставай!
Дурень прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадималися — тільки летіти! От він, недовго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів. Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі, й оком не змигнеш!
Летів-летів, коли дивиться — припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:
— Здорові, дядьку!
— Здоров, небоже!
— Що ви робите?
— Слухаю, — каже, — чи вже позбиралися до царя на обід люди.
— А хіба ви туди йдете?
— Туди.
— Сідайте зі мною, я вас підвезу.
Слухало сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться — шляхом іде чоловік, одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.
— Здорові, дядьку!

— Здоров, небоже!
— Чого ви на одній нозі скачете?
— Того, — каже, — що коли б я відв’язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив, а я не хочу.
— Куди ж ви йдете?
— До царя на обід.
— Сідайте з нами.
— Добре.
Скороход сів. Знову полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться — на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.
Дурень крикнув:
— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
— Де ви її бачите?
— Е, — каже, — там за сто миль сидить на сухій грушці!
— Сідайте з нами!
Стрілець і сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться — іде чоловік і несе за спиною повний мішок хліба.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви йдете?
— Іду, — каже, — добувати на обід хліб.
— Та у вас і так повен мішок!
— Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
— Сідайте з нами!
— Добре.
Сів і Об’їдайло. Полетіли.
Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Чого ви тут ходите?
— Пити, — каже, — хочеться, та ніяк води не знайду.

— Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?
— Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
— Так сідайте з нами!
— Добре.
Обпивайло сів. Полетіли.
Летіли-летіли, коли глянули — аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
— Здорові, дядьку. Куди це несете солому?
— У село, — каже.
— Ото! Хіба в селі немає соломи.
— Є, — говорить, — та не така!
— А хіба це яка?
— А така, — каже, — що хоч би яке спекотне літо було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.
— Сідайте з нами!
Морозко сів. І полетіли далі.
Летіли-летіли, коли дивляться — іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.
— Здорові, дядьку!
— Здоров!
— Куди ви дрова несете?
— У ліс.
— Ото! Хіба в лісі немає дров?
— Чому немає? Є, — говорить, — та не такі.
— А які ж?

— Там, — каже, — прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!
— Сідайте з нами!
І той згодився, сів та й полетіли.
Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду повикочувані: пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, сказано, півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі, як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
Цар дивиться у вікно — аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:
— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!
Лакей пішов, подивився, приходить до царя.
— Якась, — каже, — мужва обідрана!
Цар не вірить.
— Як, — каже, — можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався!
Узяв та й пішов сам поміж людьми.
— Хто, — питає, — тут на цім кораблі прилетів?
Дурень виступив.
— Я! — каже.
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
— Піди, — каже до лакея, — скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живлющої та цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, то от оце меч — а його голова з плеч!
Лакей і пішов.
А Слухало підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є.
— Чому ти, — питає Скороход, — не їси?
— Де вже мені їсти! І в пельку не лізе.
І розказав:
— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живлющої і цілющої… Як я її добуду?
— Не журись! Я тобі дістану!
— Ну, гляди!
Приходить лакей, дає йому царський наказ: а він уже давно знає, як і що.
— Скажи, — говорить, — що принесу!
От лакей і пішов.
А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув — так в одну мить і набрав води живлющої і цілющої. Набрав, утомився. «Ще, — думає, — поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його немає. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
Слухало приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав:
— Під млином спить, вражий син!
— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень. — Як би його збудити?
А Стрілець каже:
— Не бійся: я збуджу!
От як нап’яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:
— Як із’їсть зі своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то оце меч — а його голова з плеч!
Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! — каже дурень.
Та й знов зажурився — аж плаче.
А Об’їдайло й каже:
— Не плач, я за вас усіх поїм, ще й мало буде!
Приходить лакей: так і так.
— Добре, — каже, — нехай дають!

От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. 06’-їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв і ще просить.
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще тропіки дали!..
Цар бачить, що нічого не вдіє, — знову загадав загадку: щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів меду. А не вип’є — то от оце мій меч — його голова з плеч!
Слухало підслухав — розказав.
Дурень плаче.
— Не плач! — каже Обпивай-ло. — Я сам вип’ю, ще й мало буде!
От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й меду.
Обпивайло як узяв пити — усі до каплі випив ще й підсміюється.
— Ех, — каже, — мало! Хоч би ще трохи — ще б випив!
Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його,
вражого сина, зі світу звести, а то він мою дитину занапастить!»
От і посилає до дурня лакея:
— Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!»
Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта можна зажарити!
От іде дурень у баню, а за ним слідом іде Морозко із соломою. Тільки що ввійшли в баню — аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому — і одразу так стало холодно, що дурень насилу облився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре.
Уранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.
— Оце, — каже, — як я міцно спав!
Та й пішов із бані.

Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав…
— Ну, — каже, — як дістане мені на ранок полк війська, — то вже віддам свою дочку за нього, а не дістане, то от оце мій меч — його голова з плеч!
А сам думає: «Де простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
От і дав наказ.
Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
Іде на корабель до товариства:
— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз із біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі.
— Не плач, — каже той, що ніс дрова, — я тебе виручу.
Приходить слуга:
— Казав цар, що як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
— Добре, зроблю! — каже дурень. — Тільки скажи цареві: як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду і силою царівну візьму.
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось. Господи! На ранок прокидається цар — аж чує: грають.
Він питає:
— Що там так рано грає?
— То, — кажуть, — той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
Цар тоді побачив, що нічого не вдіє, і звелів його покликати до себе.
Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не впізнаєш: одежа на ньому так і сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під палац.
— Стій! — крикнув.
Військо у лаву стало, — як перемите! Він пішов у палац. Цар його обіймає, цілує:
— Сідай, мій зятю любий!
Вийшла й царівна. Як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
От їх швиденько й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!

comments powered by HyperComments