Степан Васильченко. Широкий шлях. У бур’янах. Скорочено

Життя нашого поета таке дивне, що, слухаючи про нього, можна було б сказати, що це — легенда, коли б усе те діялося не перед нашими очима. Мені хотілось і почати повість про поета, як починаються казки.
За широкими морями, за лісами дрімучими ще й за горами кам’яними в ненашій далекій стороні був колись веселий край, розкішний, багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, друга — царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав’язано, говорити — заказано, ходили німі…

Року 1814, з 26 на 27 лютого старого стилю, темної ночі, перед світом у селі Морин-цях на Звенигородщині, у хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село вогник: народилася нова панові кріпацька душа, а Україні — її великий співець — Тарас Шевченко.
Про ці родини сестра поетова Катерина, що була тоді маленькою дівчинкою, вирісши, розповідала, кажуть, так.
Прокинулася вона серед ночі на полу й побачила в хаті таємничу картину. Над піччю, на комині, горів каганець. На печі стогнала мати. Щось квилило сердито й нетерпляче. Якась стара жінка стояла на припічку й полоскалася з чимось у ночовках, що стояли на печі. Батько сидів на прилавку й гомонів із бабою. І було чудно те, що, незважаючи на стогін матері й на той невідомий пронизливий деручий крик, розмова в батька з бабою була спокійна, навіть радісна.
Катерина схопилась і сіла.
— Що воно таке?
— Прокинулась? — одказала баба. — Буде тобі забавка — будеш мати, кого глядіти… — Пояснює: — Знайшли тобі в коноплях братика.
Обізвався батько:
— Уже кому-кому, а Катрі буде з ним роботи. Хоче не хоче — буде за няньку.
«Еге! — догадалася Катря. — Це ж у нас дитина знайшлася».
Батько був веселий, подавав бабі то те, то друге, жартував, допитувався, щоб долю народженому загадала. Баба завжди до цього — з охотою. Тепер чогось одмовчується… Яка вже буде — така й буде, ми не обміняємо. Аж ось заляскало щось палицею у двері, аж мати кинулась і застогнала: «Кожний день стукає, а ніяк не звикну». Калатає, аж в ушах лящить, кричить: «Гри-гор — на тік молотить, Катря — до пані прясти (мати — теж Катря). Зараз, бо світає».
Панський десятник.
— Сьогодні в мене свято — сина Бог послав, не можу кинути породіллю з малими дітьми в хаті, — одгукується з хати Григор.
— Не моє діло, панові будеш казати. Ну, швидко, а то прогул писатиму.
Мати напружилась, перестала стогнати. Слабим голосом:
— Іди, Григоре, а то все одно не подарує; та ще й знову припише. Іди — я вже сама якось до вечора перебуду.
— Хоч би ж було поснідати чим. — Знову залящало в двері. — Зараз. — Кусок хліба зі столу — у кишеню, шапку на голову, з хати.
А той стукає, а той стукає…
Мати:
— Кат би тебе попостукав.
Мати почала якось болісно стогнати. Крізь стогін, помовчавши, проказала гірко:
— Бодай уже ті діти не плодились, що мають рости в неволі.
Баба розважала:
— Не можна так казати, дочко, — гріх. Може, доля якраз талан1 твоїй дитині готує, — додає таємниче.
— Нам усім — один талан — і дідові, і батькові, і дитині — довічне панське ярмо, — закашляла.
— А ти не клич на дитину недолю та он послухай, що я тобі буду казати, — промовила баба таємниче. Далі почала розказувати: — У нас, у бабів, є така приміта, що коли перше, ніж зайти до породільниці в хату, та заглянути знадвору у вікно, то в хаті побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вікно, то аж обімліла. Скільки я бабую — не доводилося бачити такого. Не знаю, чи й казати.
Баба позирнула на дівчинку й замовкла. Мати до малої:
— А ти не дослухайся, Катре, спи! — Далі мати й стогнать перестала: — І що ж ви, бабусю, побачили?
Баба стишила голос.
— А побачила я, — сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством — мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию… Я кажу, так і обімліла, і дивитися далі побоялась… Та бач, що виходить: виросте твій син неабияка людина — буде змагатися з панами та
1 Талан — доля, життєвий шлях.
царями… А за що — сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме… Хто знає — може, це й він.
— Волю? Мій синочку! Рости ж та набирайся сили.
— Оце я тобі кажу, Катре, а ти щоб про це нікому ні слова, бо довідаються, борони Боже, пани — і вирости не дадуть — зі світу зживуть.
Далі до дівчинки:
— Чи ти чула, Катре, що я казала?
Мала Катря прикинулася, що спить.

II
Минає рік. Батько й мати на панщині. Катерина, сама ще недоросла, зв’язана з малим Тарасом, як ланцюгами: сповивала, колихала, пісень співала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як із цяцькою. Проте сама нянька ще дитина — хочеться з подругами в баштана на шляху погуляти, побігати у ворона, у квача. Посадить малого на вигоні, у ромашках, у ту ямку, що вирили хлопці, граючи в дуки, накаже, посварившись пучкою: «Сиди ж мені й не вилазь, поки не прийду». Вітром майнула до гурту, де аж куріла гульня, — про хлопця забула зразу. І сидить воно саме-самісіньке, як одірваний од гілки листочок, спозирає синє небо, зграї на ньому галок… Сонце гріє, ромашки пахнуть, аж чхається — хороше, як у купелі. І маленьке замахає до сонця ручками, засміється, загуцає, мов до сонця летіти хоче на руці або само сонце його витягає з пахучих бур’янів.
Катря, щира його нянька, теж за щирою гульнею на шляху згадала про малого тільки тоді, як з поля показалася череда. Одкрила широко очі, ляснула в долоні: «А де ж моя дитина?» Насилу пригадала. Вітром полетіла в ромашки до дуки: сидить. Уже й сліз йому немає — мовчить. Тільки очиці набрякли від сліз, і все личко вивожене в сльози. Тільки побачило над бур’янами голову Катрі — де ті й сльози взялись, — як ручаї. Зраділо! З плачем, з докором, із жалем викидає рученята до неї. Мов крилами перелетіло з осоружної дуки Катрі на руки.
— Моє маленьке! Скучив? — Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами й зарікаючись, що вона більше ніколи-ніколи не буде кидати дитину на улиці. Не в перший раз.
— їстоньки хочеш? — Знаходить житнього хліба, жовану куклу, нашвидку піджовує її, пхає дитині в рот. Дитина зі звірячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тіпати, щось мимрячи невиразне й погрожуючи комусь головою. Катря пильно, допитливо дивиться дитині в вічі — вона одна розуміє її мову.
— Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика годувати. Ну, співай за мною, Тарасику, — починає сама наспівувати:
А вже сонечко за вербами,
Пусти нас, пане, хоч із ребрами.
А сонечко теж каже йому про маму, жартує з малим, захи-ляючись за верби. Грається з ним чисто так, як, буває, мама: одкриє очі — ку-ку! Знову закриє — нема…
Таке ж радісне, тепле, червоне.

III
Минає рік, і два, і п’ять років… Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп’явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки — на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш — скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу… А бур’яни несходимі… Залізе — до вечора не вибереться… І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається.
Вийде з бур’янів на поле, як Кармелюк із лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка із золотими крайками
закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там — край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту.
А надворі й темніє…
Після першого жаркого квітневого дня плинув теплий, тихий вітер. Над хатою зійшла вечірня зоря, заграла золотом в яблуневому цвіті, тихим, рожевим, у білій на стіні глині. Уперше по весні білоголова Шевченкова родина розташувалася вечеряти під яблунею надворі. Чуби в усіх як убілений льон, очі, як квітки льону, — сині. Тільки мати чорнява, з карими очима. Невесела вечеря — морений батько свариться, мати заклопотана, зажурена, марна, їсть як не їсть. Дочка Катерина стоїть, спиною спершись на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала. Заходить звичаєм погомоніти перед сном сусід і дивується:
— Це тільки вечеряєте? Що так пізно?
— Та нам такий оце клопіт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дівся, — мати розповідає. — Зранку як пішло, то оце й досі немає: бігали і до ставка, і до греблі, усі бур’яни обшукали — як упав у воду.
— Догляділи! — сердито буркнув батько.
Катерина враз опустила вниз сині винуваті очі.
— Нічого, знайдеться, — розважив сусід, — може, заснув десь у бур’яні. Проспиться — прийде. — І починає звичайні свої балачки: про панські звичаї, про золоту грамоту. Слухають в’яло, без охоти, тільки поблизу що шелесне, усі так і кинуться: чи не хлопець? Пройшли останні за плугами плугатарі, гурти дівчат із серпами. Осів тихий, зоряний вечір.
— Ну й де б їй дітись, вражій дитині, — не слухаючи сусідових балачок, тихо з нудьгою казала мати. — Вечеряй, Катре, та підемо шукати знову.

Зарипіли десь вози, як у релі. Багато, мов з ярмарку.
— Що воно?
Раптом коло самого села луною вдарила в усі кутки багатоголоса, урочиста, хвилююча пісня:
Вози риплять, а ярма бряжчать,
А воли ремигають,
А попереду отаман
У сопілочку грає.

Усі забули на часину про хлопця, заворушились.
— Чумаки!
У селі бігли з дворів назустріч чумакам дівчата, діти, поважні діди з палицями. Тільки й чуть було:
— Чумаки! Чумаки!
Сусіди почали вгадувати — звідки, аж поки чумаки замовкли.
Аж ось Катря підняла вгору голову і крикнула радісно й сердито:
— А ось і наш волоцюга!
Усі повернулися в один бік. За перелазом біліла сорочка і блищали сині Тарасові очі. Без шапки, босий. Лице взялось смагою — темне, як головешка, а на тій головешці білий чуб, як льон.
Стоїть, не наважується йти до гурту.
Хмарні обличчя в усіх одразу просяяли.
— Де це ти був?
— Де тебе носило і досі?
— Де ти волочився?
Стоїть, мовчить. Оглядає свою хату — не впізнає, ніби після довгої кругосвітньої мандрівки.
— Де ж ти був оце — питаю? Чому не кажеш? — почав суворо батько.
Хлопець промовив стиха:
— Був у полі та заблудив.
— Бачили таке?
— Хто ж тебе привіз додому?
— Чумаки!
— Хто? — Усі стовпилися коло хлопця. Хлопець розповів: «Стрінувся з чумаками, питають: “Куди ідеш? Мандруєш?” Я кажу: “У Кирилівку”. А вони й кажуть: “Це ти йдеш у Моринці, а в Кирилівку треба назад. Сідай з нами, довеземо”. Та й посадили мене на віз. Дали мені батіг волів поганяти…»
— Бачили такого? Чумакувати надумав уже!
— І як воно згадало, що з Кирилівки?
— Я ж казав, що знайдеться, — обізвався сусід. — Такий лобатий не пропаде.
— Ну, почумакував, тепер бери ложку та сідай вечеряти, — сказав батько.
Хлопець тільки того й дожидав.
— Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого? — допитувалася мати.
Мовчить та сьорбає з ложки, аж луна йде. Мати кивнула на нього батькові:
— Як мотає? Наче три дні не їв.
Розмова між дорослими пожвавішала. По вечері мати послала дітям на горбку коло сіней. Полягали. Тарас у середину, з одного боку Катря, з другого — Микита. Мати сіла коло їх. Сусіди посідали на призьбі, запалили люльки, вернулися до своєї розмови. Тарас тим часом почав розповідати тихим таємничим голосом. Брат і сестра аж голови попідіймали. Крадькома прислухається мати. Далі, сміючись, до чоловіків:
— Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова в хлів. Розповідає, ніби справді сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде?
— Усі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде, — промовив сусід.
— Що вийде? — жартом обізвався батько. — Розбіяка великий вийде — ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.
— Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?..
Починалася знову розмова про Кармелюка, що саме гримів
у той час на Поділлі. У селі затихало. Чути було інколи дівочий сміх на у лиці. Коло хати й над хатою гули хрущі. Діти спали.
Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стихне, на все село защебетав десь поблизу соловей.

comments powered by HyperComments