Іванові Франкові-Микола Вороний-Читати твір Безкоштовно Онлайн

Микола Вороний-"Іванові Франкові"

Твори українською мовою.Читати онлайн.

    Відповідь на його Посланїе
    
    La poesie n'a pas la verite pour
    objet, elle n'a qu'elle-meme.
    Charles Baudelaire [1]
    
    Hi, мій учителю і друже,
    Про мене все це не байдуже.
    Життя з його скаженим шалом,
    З погонею за ідеалом,
    З його стражданням і болінням
    І невгамованим сумлінням,
    Життя — се дві противні сили,
    Що між собою в бій вступили.
    Одна з них — велетень-гнобитель,
    А друга — геній-визволитель;
    Його двосічна гостра криця
    Влучна, як з неба блискавиця;
    Але і велетень могучий
    В руці тримає меч блискучий?
    Страшні, тяжкі його удари,
    А ще страшніш таємні чари...
    Як маю я його цуратись
    Чи від ударів ухилятись?
    О, ні! Я, взявши в руки зброю,
    Іду за генієм до бою.
    Рубаюсь з ворогом, співаю,
    В піснях до бою закликаю
    Всіх тих, що мляві, чи недужі,
    Чи під укриттям сплять байдужі.
    І знаю я, що замість плати
    Мене чекають кари, страти...
    Та чи ж грізний удар обуха
    Там, де буяє творчість духа?
    Одна хвилина раювання
    Там відкупляє всі страждання.
    Бо то чуття свобідні, щирі
    Бринять у святобливій лірі.
    І прикро, як ураз зі мною
    Стають, немовби теж до бою,
    А справді для пихи своєї
    З порожнім серцем фарисеї
    І паперовими мечами
    Вимахують над головами.
    Хто кликав їх? Чого їм треба?
    Чи хробакам потрібно неба?
    Нехай ідуть всі ті нездари
    На торговиці та базариї
    Нікчемний крам, дрібні вигоди —
    От їх найвищії клейнодиі
    Але коли повсякчас битись,
    То серце може озлобитись.
    Охляти може, зачерствіти,
    Зав'януть, як без сонця квіти.
    Душа бажає скинуть пута,
    Що в їх здавен вона закута,
    Бажає ширшого простору —
    Схопитись і злетіти вгору,
    Життя брудне, життя нікчемне
    Забути і пізнать надземне.
    Все неосяжне — охопити,
    Незрозуміле — зрозуміти!
    О, друже мій, то не дурниці.—
    Всі ті щасливі небулиці
    Про райських гурій, про нірвану,
    Про землю ту обітовану.
    Вони тягар життя скидають
    І душу раєм надихають.
    Чи все ж те розумом збагнути,
    Що дасться серцеві відчути?
    І чи можливо без утрати
    Свобідний творчий дух скувати?
    І хто Поезію — царицю
    Посміє кинуть у в'язницю?
    Хто вкаже шлях їй чи напрямок,
    Коли вона не зносить рамок?
    В ній в с і краси кольори сяють,
    В ній в с і чуття і змисли грають!..
    До мене як горожанина
    Ставляй вимоги — я людина.
    А як поет — без перепони
    Я стежу творчості закони;
    З них повстають мої ідеї —
    Найкращий скарб душі моєї.
    Творю я їх не для шаноби;
    Не руш, коли не до вподоби.
    І ще скажу, мій славний друже,
    Я не беру життя байдуже.
    Високих дум святі скрижалі,
    Всі наші радощі і жалі,
    Всі ті боління і надії
    І чарівливі гарні мрії, —
    Все, що від тебе в серце впало,
    Не загубилось, не пропало...
    Моя девіза: йти за віком
    І бути цілим чоловіком!
    
    

Повний текст вірша Миколи Вороного.
Твір входить до шкільної програми 10-го класу з української літератури

Дивіться також