Тарас Шевченко-"Сон"

Твори українською мовою.Читати онлайн.

    У всякого своя доля
    І свій шлях широкий:
    Той мурує, той руйнує,
    Той неситим оком
    За край світа зазирає,
    Чи нема країни,
    Щоб загарбать і з собою
    Взять у домовину.
    Той тузами обирає
    Свата в його хаті,
    А той нишком у куточку
    Гострить ніж на брата.
    А той, тихий та тверезий,
    Богобоязливий,
    Як кішечка, підкрадеться,
    Вижде нещасливий
    У тебе час та й запустить
    Пазурі в печінки,
    І не благай: не вимолять
    Ні діти, ні жінка.
    А той, щедрий та розкошний,
    Все храми мурує;
    Та отечество так любить,
    Так за ним бідкує,
    Так із його, сердешного,
    Кров, як воду, точить!..
    А братія мовчить собі,
    Витріщивши очі!
    Як ягнята; "Нехай,— каже,
    Може, так і треба".
    Так і треба! бо немає
    Господа на небі!
    А ви в ярмі падаєте
    Та якогось раю
    На тім світі благаєте?
    Немає! немає!
    Шкода й праці. Схаменіться:
    Усі на сім світі —
    І царята і старчата — Адамові діти.
    І той… і той… а що ж то я?!
    Ось що, добрі люди:
    Я гуляю, бенкетую
    В неділю і в будень.
    А вам нудно! жалкуєте!
    Єй-богу, не чую,
    І не кричіть! Я свою п'ю,
    А не кров людськую!
    Отак, ідучи попідтинню
    З бенкету п'яний уночі,
    Я міркував собі йдучи,
    Поки доплентавсь до хатини.
    А в мене діти не кричать
    І жінка не лає,
    Тихо, як у раї,
    Усюди божа благодать —
    І в серці, і в хаті.
    Отож я ліг спати.
    А вже підпилий як засне,
    То хоч коти гармати,
    І усом не моргне.
    Та й сон же, сон, напричуд дивний,
    Мені приснився —
    Найтверезіший би упився,
    Скупий жидюга дав би гривню,
    Щоб позирнуть на ті дива.
    Та чорта з два!
    Дивлюся: так буцім сова
    Летить лугами, берегами, та нетрями,
    Та глибокими ярами,
    Та широкими степами,
    Та байраками.
    А я за нею, та за нею,
    Лечу й прощаюся з землею:
    "Прощай, світе, прощай, земле,
    Неприязний краю,
    Мої муки, мої люті
    В хмарі заховаю.
    А ти, моя Україно,
    Безталанна вдово,
    Я до тебе літатиму
    З хмари на розмову.
    На розмову тихо-сумну,
    На раду з тобою;
    Опівночі падатиму
    Рясною росою.
    Порадимось, посумуєм,
    Поки сонце встане;
    Поки твої малі діти
    На ворога стануть.
    Прощай же ти, моя нене,
    Удово небого,
    Годуй діток; жива правда
    У господа бога!"
    Летим. Дивлюся, аж світає,
    Край неба палає,
    Соловейко в темнім гаї
    Сонце зустрічає.
    Тихесенько вітер віє,
    Степи, лани мріють,
    Меж ярами над ставами
    Верби зеленіють.
    Сади рясні похилились,
    Тополі по волі
    Стоять собі, мов сторожа,
    Розмовляють з полем.
    І все то те, вся країна,
    Повита красою,
    Зеленіє, вмивається
    Дрібною росою,
    Споконвіку вмивається,
    Сонце зустрічає…
    І нема тому почину,
    І краю немає!
    Ніхто його не додбає
    І не розруйнує…
    І все то те… Душе моя,
    Чого ти сумуєш?
    Душе моя убогая,
    Чого марне плачеш,
    Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
    Хіба ти не чуєш людського плачу?
    То глянь, подивися; а я полечу
    Високо, високо за синії хмари;
    Немає там власті, немає там кари,
    Там сміху людського і плачу не чуть.
    Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,
    Латану свитину з каліки знімають,
    З шкурою знімають, бо нічим обуть
    Княжат недорослих; а он розпинають
    Вдову за подушне, а сина кують,
    Єдиного сина, єдину дитину,
    Єдину надію! в військо оддають!
    Бо його, бач, трохи! а онде під тином
    Опухла дитина, голоднеє мре,
    А мати пшеницю на панщині жне.
    А он бачиш? очі! очі!
    Нащо ви здалися,
    Чом ви змалку не висохли,
    Слізьми не злилися?
    То покритка, попідтинню
    З байстрям шкандибає,
    Батько й мати одцурались,
    Й чужі не приймають!
    Старці навіть цураються!!
    А панич не знає,
    З двадцятою, недоліток,
    Душі пропиває!
    Чи бог бачить із-за хмари
    Наші сльози, горе?
    Може, й бачить, та помага,
    Як і оті гори
    Предковічні, що политі
    Кровію людською!..
    Душе моя убогая!
    Лишенько з тобою.
    Уп'ємося отрутою,
    В кризі ляжем спати,
    Пошлем думу аж до бога:
    Його розпитати,
    Чи довго ще на сім світі
    Катам панувати??
    Лети ж, моя думо, моя люта муко,
    Забери з собою всі лиха, всі зла,
    Своє товариство — ти з ними росла,
    Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
    Тебе повивали. Бери ж їх, лети
    Та по всьому небу орду розпусти.
    Нехай чорніє, червоніє,
    Полум'ям повіє,
    Нехай знову рига змії,
    Трупом землю криє.
    А без тебе я де-небудь
    Серце заховаю
    Та тим часом пошукаю
    На край світа раю.
    І знов лечу понад землею,
    І знов прощаюся я з нею.
    Тяжко матір покидати
    У безверхій хаті.
    А ще гірше дивитися
    На сльози та лати.
    Лечу, лечу, а вітер віє,
    Передо мною сніг біліє,
    Кругам бори та болота,
    Туман, туман і пустота.
    Людей не чуть, не знать і сліду
    Людської страшної ноги.
    І вороги й не вороги,
    Прощайте, в гості не приїду!
    Упивайтесь, бенкетуйте —
    Я вже не почую,
    Один собі навік-віки
    В снігу заночую.
    І поки ви дознаєтесь,
    Що ще є країна,
    Не полита сльозьми, кров'ю,
    То я одпочину.
    Одпочину… аж слухаю —
    Загули кайдани
    Під землею… Подивлюся…
    О, люде поганий!
    Де ти взявся? що ти робиш?
    Чого ти шукаєш
    Під землею? Ні, вже, мабуть,
    Я не заховаюсь І на небі!..
    За що ж кара,
    За що мені муки?
    Кому я що заподіяв!
    Чиї тяжкі руки
    В тілі душу закували,
    Серце запглили І галичі силу —
    Думи розпустили??
    За що, не знаю, а караюсь,
    І тяжко караюсь!
    І коли я спокутую,
    Коли діжду краю,
    Не бачу й не знаю!!
    Заворушилася пустиня.
    Мов із тісної домовини
    На той остатній страшний суд
    Мертвці за правдою встають.
    То не вмерлі, не убиті,
    Не суда просити!
    Ні, то люди, живі люди,
    В кайдани залиті.
    Із нор золото виносять,
    Щоб пельку залити
    Неситому!.. То каторжні.
    А за що? т.і знає…
    Вседержитель… а може, ще
    Й він не добачає.
    Онде злодій штемпований
    Кайдани волочить;
    Он розбойник катований
    Зубами скрегоче,
    Недобитка товариша
    Зарізати хоче!
    А меж ними, запеклими,
    В кайдани убраний
    Цар всесвітній! цар волі, цар,
    Штемпом увінчаний!
    В муці, в каторзі не просить,
    Не плаче, не стогне!
    Раз добром нагріте серце
    Вік не прохолоне!
    А де ж твої думи, рожевії квіти,
    Доглядані, смілі, викохані діти,
    Кому ти їх, друже, кому передав?
    Чи, може, навіки в серці поховав?
    О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
    Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
    Чи ще митарство? чи вже буде?
    Буде, буде, бо холодно,
    Мороз розум будить.
    І знов лечу.
    Земля чорніє,
    Дрімає розум, серце мліє.
    Дивлюся: хати над шляхами
    Та городі: з стома церквами,
    А в городах, мов журавлі,
    Замуштрували москалі;
    Нагодовані, обуті
    І кайданачи окуті,
    Муштруються… Далі гляну:
    У долині, мов у ямі,
    На багнищі город мріє;
    Над ним хмарою чорніє
    Туман тяжкий… Долітаю —
    То город безкраїй.
    Чи то турецький,
    Чи то німецький,
    А може, те, що й московський.
    Церкви, та палати,
    Та пани пузаті,
    І ні однісінької хати.
    Смеркалося… огонь огнем
    Кругом запалало,
    Аж злякавсь я… "Ура! ура!
    Ура!" — закричали.
    "Цу-цу, дурні! схаменіться!
    Чого се ви раді!
    Що горите?" — "Экой хохол!
    Не знает параду.
    У нас парад! сам изволит
    Сегодни гуляти!"
    "Та де ж вона, тая цяця?"
    "Бон видишь — палаты".
    Штовхаюсь я; аж землячок,
    Спасибі, признався,
    З циновими ґудзиками:
    "Де ты здесь узялся?"
    "З України". — "Так як же ты
    Й говорыть не вмиєш
    По-здешему?" —
    "Ба ні,— кажу,Говорить умію.
    Та не хочу".— "Экой чудак!
    Я вси входы знаю,
    Я тут служу; коли хочеш,
    В дворец попитаюсь
    Ввесты тебе. Только, знаєш,
    Мы, брат, просвищенны,
    Не поскупись полтинкою…"
    Цур тобі, мерзенний
    Каламарю… І зробився
    Я знову незримий
    Та й пропхався у палати.
    Боже мій єдиний!!
    Так от де рай! уже нащо
    Золотом облиті
    Блюдолизи; аж ось і сам,
    Високий, сердитий,
    Виступає; обок його
    Цариця небога,
    Мов опеньок засушений,
    Тонка, довгонога,
    Та ще р;а лихо, сердешне,
    Хита головою.
    Так оце-то та богиня!
    Лишенько з тобою.
    А я, дурний, не бачивши
    Тебе, цяце, й разу,
    Та й повірив тупорилим
    Твоїм в рщомазам.
    Ото дурний! а ще й битий!
    На каток повірив
    Москалеві. От і читай,
    І йми ти їм віри!
    За богами — панства, панства
    В серебрі та златі!
    Мов кабани годовані —
    Пикаті, пузаті!..
    Аж потіють, та товпляться,
    Щоб то ближче стати
    Коло самих: може, вдарять
    Або дулю дати
    Благовонять; хоч маленьку,
    Хоч півдулі, аби тілько
    Під самую пику.
    І всі у ряд поставали,
    Ніби без'язикі —
    Анітелень. Цар цвенькає;
    А диво-цариця,
    Мов та чапля меж птахами,
    Скаче, бадьориться.
    Довгенько вдвох походжали
    Мов сичі надуті,
    Та щось нишком розмовляли
    Здалека не чути —
    О отечестві, здається,
    Та нових петлицях,
    Та о муштрах ще новіших!..
    А потім цариця
    Сіла мовчки на дзиґлику.
    Дивлюсь, цар підходить
    До найстаршого… та в пику
    Його як затопить!..
    Облизався неборака
    Та меншого в пузо —
    Аж загуло!.. а той собі
    Ще меншого туза
    Межи плечі; той меншого,
    А менший малого,
    А той дрібних, а дрібнота
    Уже за порогом
    Як кинеться по улицях,
    Та й дівай місити
    Недобитків православних,
    А ті голосити;
    Та верещать; та як ревнуть:
    "Гуля наш батюшка, ґуля!
    Ура!..ура!..ура! а, а, а…"
    Зареготався я, та й годі;
    А й мене давнули
    Таки добре. Перед світом
    Усе те заснуло;
    Тільки де-де православні
    По углах стогнали
    Та, стогнучи, за батюшку
    Господа благали.
    Сміх і сльози! От пішов я
    Город озирати.
    Там ніч, як день. Дивлюся:
    Палати, палати
    Понад тихою рікою;
    А беріг ушитий
    Увесь каменем. Дивуюсь,
    Мов несамовитий!
    Як то ноно зробилося
    З калюжі такої
    Таке диво… отут крові
    Пролито людської —
    І без ножа. По тім боці
    Твердиня й дзвіниця,
    Мов та швайка загострена,
    Аж чудно дивиться.
    І дзиггрі теленькають.
    От я повертаюсь —
    Аж кінь летить, копитами
    Скелю розбиває!
    А на коні сидить охляп,
    У свит — не свиті,
    І без шапки. Якимсь листом
    Голова повита.
    Кінь басує, от-от річку,
    От… от… перескочить.
    А він руку простягає,
    Мов світ увесь хоче
    Загарбати. Хто ж це такий?
    От собі й читаю,
    Що на скелі наковано:
    Первому — Вторая
    Таке диво наставила.
    Тепер же я знаю:
    Це той Первий що розпинав
    Нашу Україну,
    А Вторая доконала
    Вдову сиротину.
    Кати! кати! людоїди!
    Наїлись обоє,
    Накралися; а що взяли
    На той світ з собою?
    Тяжко, тяжко мені стало,
    Так, мов я читаю
    Історія України.
    Стою, замираю…
    А тим часом — тихо, тихо
    Та сумно співає
    Щось такеє невидиме:
    "Із города із Глухова
    Полки виступали
    З заступами на лінію,
    А мене послали
    На столицю з козаками
    Наказним гетьманом!
    О, боже наш милосердий!
    О, царю поганий,
    Царю проклятий, лукавий,
    Аспиде неситий!
    Що ти зробив з козаками?
    Болота засипав
    Благородними костями;
    Поставив столицю
    На їх трупах катованих!
    І в темній темниці
    Мене, вольного гетьмана,
    Голодом замучив
    У кайданах. Царю! царю!
    І бог не розлучить
    Нас з тобою. Кайданами
    Скованій зо мною
    Навік-віки. Тяжко мені
    Витать над Невою.
    України далекої,
    Може, вже немає.
    Полетів би, подивився,
    Так бог не пускає.
    Може, Москва випалила
    І Дніпро спустила
    В синє море, розкопала
    Високі могили —
    Нашу славу. Боже милий,
    Зжалься, боже милий".
    Та й замовкло; дивлюся я:
    Біла хмара криє
    Сіре небо. А в тій хмарі
    Мов звір в гаї виє.
    То не хмара — біла пташка
    Хмарою спустилась
    Над царем тим мусянджовим
    І заголосила:
    "І ми сковані з тобою,
    Людоїде, змію!
    На страішному на судищі
    Ми бог і закриєм
    Од очей твоїх неситих.
    Ти нас з України
    Загнав, голих і голодних,
    У сніг на чужину
    Та й порізав; а з шкур наших
    Собі багряницю
    Пошив жилами твердими
    І заклав; столицю
    В новій рясі. Подивися:
    Церкви та палати!
    Веселися, лютий кате,
    Проклятий! проклятий!"
    Розлетілись, розсипались,
    Сонечко вставало.
    А я стояв, дивувався,
    Та аж страшно стало.
    Уже вбогі ворушились,
    На труд поспішали,
    І москалі на розпуттях
    Уже муштрувались.
    Покрай улиць поспішали
    Заспані дівчата,
    Та не з дому, а додому!
    Посилала мати
    На цілу ніч працювати,
    На хліб заробляти.
    А я стою, похилившись,
    Думаю, гадаю,
    Як то тяжко той насущний
    Люди заробляють.
    От і братія сипнула
    У сенат писати
    Та підписувать — та драти
    І з батька, і брата.
    А меж ними і землячки
    Де-де проглядають.
    По-московській так і ріжуть,
    Сміються та лають
    Батьків своїх, що змалечку
    Цвенькать не навчили
    По-німецькій,— а то тепер
    І кисни в чорнилах!
    П'явки! п'явки! може, батько
    Остатню корову
    Жидам продав, поки вивчив
    Московської мови.
    Україно! Україно!
    Оце твої діти,
    Твої квіти молодії,
    Чорнилом политі,
    Московською блекотою
    В німецьких теплицях
    Заглушені!.. Плач, Украйно!
    Бездітна вдовице!
    Піти лишень подивиться
    До царя в палати,
    Що там робиться. Приходжу:
    Старшина пузата
    Стоїть рядом; сопе, хропе,
    Та понадувалось,
    Як індики, і на двері
    Косо поглядало.
    Аж ось вони й одчинились.
    Неначе з берлоги
    Медвідь виліз, ледве-ледве
    Переносить ноги;
    Та одутий, аж посинів:
    Похмілля прокляте
    Його мучило. Як крикне
    На самих пузатих —
    Всі пузаті до одного
    В землю провалились!
    Він вилупив баньки з лоба —
    І все затрусилось,
    Що осталось; мов скажений,
    На менших гукає —
    І ті в землю; він до дрібних
    І ті пропадають!
    Він до челяді — і челядь,
    І челядь пропала;
    До москалів — москалики,
    Тілько застогнало,
    Пішли в землю; диво дивне
    Сталося на світі.
    Дивлюся я, що дальш буде,
    Що буде робити
    Мій медведик! Стоїть собі,
    Голову понурив
    Сіромаха. Де ж ділася
    Медвежа натура?
    Мов кошеня, такий чудний.
    Я аж зісміявся.
    Він і почув, та як зикне,Я перелякався,
    Та й прокинувсь… Отаке-то
    Приснилося диво.
    Чудне якесь!.. таке тілько
    Сниться юродивим
    Та п'яницям. Не здивуйте,
    Брати любі, милі,
    Що не своє розказав вам,
    А те, що приснилось.
    

Повний текст сатиричної поеми Тараса Шевченка.
Твір входить до шкільної програми 9-го класу з української літератури

Дивіться також